Як ми їздили до Криниці

Михайло Коцюбинський

Чи пригадуєте собі, панно Юлю, і ви, панно Галю, як ми, кожний зокрема або всі разом, під проводом «пана» ходили до барометра, що висів на стінці коло вмивальника, і намагалися витрясти з нього погоду? Барометр уперто показував «дощ», хоч в той день не капало навіть і сонце блищало часом крізь хмари. Ми дуже гнівались. Старий, непотрібний струмент, він і на крихітку не хоче посунутись на сухеньке, хоч нам дуже потрібна година. Ах, як досадно, що від тої тоненької стрілки залежить, де й як ми стрінемо під десяту п’ятницю ніч: звичайно, прозаїчно, на ліжку, чи серед співу, людей і вогнищ на ярмарку у Криниці.

Їхать — не їхать. Їхать — не їхать. За годину відходить поїзд. Коли їхать — пора збиратись. Хотілось підійти до струменга і зігнати на ньому злість, хоч вина його лиш у тому, що він об’єктивний. Дві перспективи вагались: а) холодна ніч, дощ заливає вогні, одежа мокра... бр-р... б) цікаве свято, народна містерія, якої ніколи не бачив і — хто знає — чи вдруге побачу.

На щастя, в кожній людині є трошки авантюриста. А може?

— Їхати! їхать! — сказала панна Юля. Сказала панна Галя. Застукали двері і каблучки по помості, забігали слуги, заторохтіли колеса. В одну хвилину.

Сндимо у вагоні. Звичайно, коли дощ буде, то там, де лишився барометр, а не в Криниці. У вікна дивиться степ, і все спливає, як безконечне море. Куди ж, властиво, ми їдемо?

Ах, там будуть гори, високі і прехороші гори...

Приємно послухати казку про гори, коли мчиш отак степом, рівним, наче долоня, і нічого більше перед собою не бачиш.

Там будуть ліси — густі, великі ліси...

Де ж вони візьмуться тут, серед степу, де люди насадили гайків хіба на те тільки, щоб мали де жити граки?..

Ми зліземо на роз’їзді, а звідти верстви чотири, не більше, так що підемо пішки. Панна Юля чудесно знає дорогу...

Ну, що ж...

Кошик з шинкою й хлібом будемо нести по черзі. Але мені, прихильникові рівноправності пóлів, все-таки жалко вгашати лицарський дух, і в душі присягаюся нишком, що сам понесу кошик. Погано тільки, що в другій руці доведеться нести калоші, бо, здається, дощу таки не буде. Тоді мені починає здаватись, що рівноправність все-таки краща.

Тим часом ми їдемо й їдем, а сонце котиться вниз і розганяє хмари. Вже вони залягли на виднокрузі, як розбійники по ровах, — і не знаєш, що буде далі, як сонце щезне.

Машина свистить, і ми товпимось до вікна. Се наш роз’їзд, треба вилазити. Навкруги поле, розрізане шляхом й столітніми деревами. Де ж гори? Ах, боже, чого я турбуюсь, панна Юля вже знає до них дорогу... отут десь... повинна бути... десь недалеко... Блукаєм поміж дерева, широким шляхом, взад і вперед. Отут десь... десь завернути... повинна ж бути дорога...

Я несу кошик поки що, звісно, й поки що ступаю в калошах. Минає так щось з півгодини. Могли б вже бути на півдорозі. На наше щастя, щось торохтить. Візок міцний, коник кругленький, дядько статечний, як на загад. Він може завезти в Криницю. Ми щиро дякуємо: не варто трудитись, підемо пішки... тут тільки чотири верстви... дорога повинна бути отут десь... десь недалеко...

Але дядько, хоч і тутешній, нічого певно не знає, бо уперся, що до Криниці найменше десять верстов. Ми іронічно хитаємо головами і, щоб зламати нарешті упертість дядька найбільш педагогічним способом, способом очевидності, наймаємо підводу. В душі я нишком радію, що конфлікт між рівноправністю пóлів й лицарськими обов’язками розв’язався для мене щасливо, і пакую в підводу кошик й калоші. Вмент маленький візок виповняється тілами вздовж і впоперек, причім мужчини викидають ноги за полудрабки не через те, щоб їм було тісно, а так, з властивої мужчинам фантазії. Візок починає трусити, коняка біжить і якось зразу знаходить потрібну дорогу.

Тепер ми їдемо пшеничним полем. Хмари залягли на крайнебі, як розбійники по ровах, але ми дивимось не на них, а на блакитне. Нам дуже весело. Хто каже, що буде дощ? Се той песиміст-барометр тримав нас все у тривозі, але він вже од нас далеко. В хлібах ховаються села, близькі й далекі, одні ми бачимо, про другі догадуємось по різах коноплі, чорних, як запаска в старої баби, по картоплях. Ранні гречки біліють, як клапті снігу, пізні — тільки вилазять, і на листочках в них мокра земля, яку вони ледве пробили. Подиха холодок. В одно плече мені тепло, його гріє дядькова спина. Така близькість до народу піддає мені гадку покористуватись нею, але поки я роздумую, з чого почати розмову, дядько почав: «Яка тепер Дума?» — «Панська». — «То слава богу». — «Чому?» — «Не буде дбати про саму тільки голоту». — «Ого! Хитрий чи «заспокоєний»? Звідки решпект до пана?» З дальшої бесіди випливає правда. Ося кругленька конячка ще має двох подруг, не менше ситих, бо паші стане не тільки коням, а і коровам, телятам, овечкам. Хвалити бога — повна обора. До того є щось там поля десятин з тридцять. Oт Дума й має чого глядіти, щоб було ціле. До першої вибрали «развратного» члена, от тепер і сидить у тюрмі...