Як ми їздили до Криниці

Михайло Коцюбинський

Я почав міркувати: коли б він знав, що я так само «развратний», завіз би він мене на ярмарок чи кудись інше?

Признаюсь, мені більше хотілось на ярмарок. Розмова урвалась. Стало холодніше. Дядькова спина не гріє вже мого плеча.

Озираюсь. Де ж гори? Я хочу побачити обіцяні гори! Та їх немає, скрізь рівно. Тоді мені приходить до голови думка, що я міг би сам поставити гори. Я міг би покористуватись, наприклад, хмарами як матеріалом. Починаю будувати скелі, високі хребти, шпилі у снігах і чорні провалля. Виходить гарно. Я міг би, врешті, створити під ними й людей, весь ярмарок, але під руками нема нічого, довелося б все брати з себе самого, а се матеріал негодящий.

Навстрічу нам попадаються хури, наладновані діжечками, горшками, жінками, скринями і іншим домашнім скарбом. Ззаду упирається на мотузці корова, а спереду суворий мужик заніс над кіньми батіг. Се ярмаркова проза спішить на ніч додому. Все поетичне лишилось на місці. Тим краще. Значить, ми будемо у вибраному товаристві.

Тим часом, коли я так тішуся, жіноча рука торкає мене і палець показує вниз. Дивлюсь спочатку на палець, потому в долину і ледве стримуюсь, щоб не скрикнути: «Ах!» І перше, що почуваю, — досада, нащо турбував хмари, які справді облягались вже спати.

Внизу під нами глибока зелена долина, кругла, наче макітра, з крутими, м’якими од кучерів лісу стінами. Де-не-дє, по кутках, стоять ясні безлісні гори, наче копиці зеленого сіна, — і вся ся краса, несподівана й пишна, сміється щастям просто в лице. Ще за хвилину нічого не було видно — і от: «Сезам, одчинись!»

Денце макітри облипли мухи, наче насіли на щось солодке. То чорнів ярмарок.

Поки ми спускались в долину, червоне сонце котилось краєм макітри і хмари зовсім поснули.

Внизу гуде. Між рядняних наметів і яток пруть валом люди, коні і поліцейські. Тут треба берегти ноги. Нас мало обходить увесь сей гвалт. Краще напитись чаю. Ще маємо час. Заходимо в перший намет — на столах польові квітки. Прегарні букети. Се дуже мило. Сядьмо отут, у кутку, під полотняними стінами, що дихають, неначе груди. Ми скоро одрізняємо хазяїв од гостей. В кутку, між самоварів й посуди, крекче старенька баба — се, певно, хазяйка. Між нею й гостями все біга бліде і босе дівча. Хазяїна ми пізнаємо по тому, що серед радісних криків він переходить з рук в руки, з усіма цілується і випиває. Язик ще нічого, а ноги зовсім погані. Якийсь вродливий парубок помагає нам дістати зелений, наче з помпейського музею, самовар і такі легкі ложечки, що будуть плавати у чаю. Скоро хазяїн попадає до нас, і хоч ми горілки не п’ємо, зате готова приємна розмова, і ми зав’язуєм вузлик нашої знайомості. Кількома фразами він вводить нас в курс свого життя, і ми вже знаємо, хто він, звідки, який, що має і ще інші цікаві деталі.

Нам треба коней на ранок? Добре. Його син звощик. І кличе вродливого парубка. Той до послуг, дуже галантний, але сам везти не може і обіцяє знайти підводу. Я помічаю, що на моїх дам він робить враження. Ну, добре. Властиво, ми могли б вже покинути намет. На порозі вислухуєм ще трохи стогнання самої хазяйки — і тепер певні, що наша знайомість з наметом міцна: ми посіяли в людях свій образ, нехай тільки тепер росте...

Хоч ми й засапались, але з гори усе видніше. Тепер ми бачимо в центрі, на самому дні чаші, маленьку капличку. Чорний дерев’яний зруб тихо сяє рожевим світлом крізь одчинені двері. Там, над криницею, попи весь час співають або гугнявлять темні слова і тонкі високі свічки тануть в теплій та густій атмосфері.

Чорне озеро ярмарку вливається струмочком в каплицю; одні йдуть, другі виходять. Се та знаменита криниця, до якої з’їздяться люди з далеких сіл навіть і стають табором в ніч під десяту п’ятницю. Я думаю про тих мудрих людей, що ставлять церкви, монастирі й каплиці в найкращих, диких місцях: вони знають, що роблять, — вони промовляють не стільки до нас, як до живих в нас пращурів наших, що віками справляли священні грища по гаях і дібровах та палили там жертви.

Смеркає. В нас горить нетерплячка: коли ж почнеться? В долині полотняні намети налились жовтавим світлом, по ятках заблищали вогні, і чорна маса людей почала танути і розтікатись. Ми бачимо або ловимо вухом, як люди цілими гуртами розлазяться по горах і по долинах, по всіх затишках і закамарках. Щось десь тріщить, ламається, гупають чоботи, чується шепіт, дихання, присутність теплого тіла, і в чаші, сповненій мороком, наче тривожно калатає велике серце.

Он показався димок, десь блиснув вогонь. Ми жадібно стежимо за кожним новим. Ось там знову дим в’ється, а онде виткнулись з темряви ясно-зелені галузки, і кожний листочок можна б перелічити. По чорній землі скрізь розцвітають, як маки, вогняні квітки. Скоро уся долина і гори блищать вогнями, і разом з димом з землі здіймається вгору і пісня. Не правда ж, є наче щось спільне між вогнями і співом? Як окремі вогні вгорі змішали свій дим, так і окремі хори, як поломінь, сильні й яскраві, зіллялись в нестройну хвилю, в мозаїку згуків. Є в сьому якась дика принадність. Щось воно будить. Я сам хочу співати, своє щось, окреме, аби співати. Розкласти священний вогонь і видобуть з грудей дрімаючий предківський голос. Ми навіть робим подібну спробу, але нам не вдається. Сидимо під кущем й тремтимо злегка од зворушення й холоду. Зовсім стемніло. Вогні і співи стали яркіші, видно, як полумінь лиже чорне повітря, чутно, як його крає гострий жіночий голос. Нема спокою глибокій чаші, вона наче пекельний казан, де киплять разом вогні і співи, де сплітається тісно в любовних чарах голос двох пóлів на честь богині кохання. І се п’янить. Тільки капличка лагідно сяє рожевим світлом на мочарі, мов неземне щось і віковічне.

Ах, ах! Яка досада, що сей рік, наперекір звичаям, не світять свічок на волячих рогах! Мої дами чуються винні передо мною. Але я прошу не турбуватись, бо щодо мене, то легко можу собі зарадить. Ось зараз збираю волів, одних розставляю по горах, других лишаю лежати в долині і ліплю на роги усім свічки. Моя фантазія позволить на таку розкіш. Тепер вже готово, свічки палають, як зорі, картина справді розкішна!

Чи не пора нам спуститись в долину?

По дорозі нас вабить кожний гурточок, кожне багаття. Несподівано натикаємось на ряд ясних облич або на баб, з головою завинених у білі рядна, що рядками сидять, наче пухнаті гаги на скелях північних. До нас говорять, прохають сідати — і голос здається теплим, немов загрітим біля вогню. Але ми не спиняємось, нам хочеться більше побачити, більше почути. В одному місці хором співають, а в другім не клеїться. Онде співає дівчина в синім — наче волошка, руки великі, червоні і неодмиті. Співає сама. Старанно і сумлінно витягує голос, важко, у поті чола працюють груди і робить горло. Ні одна нота не пропадає. Так вона, певно, копає в городі, поле картоплю або сапає. Все по-хазяйськи. В другому місці картина: баба і дівка сидять під рядном, між ними свічка. Світиться профіль старої воском, а молодої — листком троянди. Тло чорне. Наче камея. Нижче — якісь клунки чи лантухи з хлібом. То знов баби у білих ряднах здрімнули долі під співи. Ще далі — хори, сидячі й стоячі. Кожне село дало свій хор, і границя між двома хорами на три ступені — міцна границя. Тут уже тісно. Безперестанку чий-небудь лікоть одпихає тебе назад або хтось ззаду кладе на плечі руки. Як кому вигідніше. Так чудно, коли в одно ухо влітає весела пісня, а в друге сумна. Ловиш на мент чиєсь обличчя, профіль, ніс або очі, а ніч все те стирає, як губка крейду. Чуєш тільки людське дихання та ще щось чудне: немов шелестять миші.

В долині — каша. Вози, худоба і люди збилися в купу, од якої йде пара і пахне потом і лайнаком. Баби у ряднах обляглись рядом з волами, щоб було тепліше. Усе біліє і все сопе, і ми, натикаючись на білі купи, не знаємо, в кого прохаєм пробачення. По возах дядьки гудуть свої пісні густо, немов джмелі. Ми забираємо вище, де хоч можна ходити, але тут темно, аж чорно. І тут мені сталась пригода. Лечу стрімголов кудись униз, і тільки тоді мені краще, коли врешті лежу. Намацую шапку і зводжусь. Ну, добре. Ми, здається, хотіли побачить капличку?