Як ми їздили до Криниці

Михайло Коцюбинський

По дорозі нас знов вражає той чудний згук: щось шелестить — уперто, одноманітно, і всі хори не можуть того покрити.

Над мочаром знявся туман, і ясна капличка пливе на ньому, як корабель. На помості я помічаю, що щось мої ноги... якась дисгармонія в них: одна ступає тихо, а друга стука. Обмацую ноги — ну, так і є, згубив калошу. І я страждаю не стільки фізично, як естетично. Чи не скинути другу? Але око моє вже впало на чорні обличчя святих, а поруч з ними не менше чорні мужичі, — і потіха готова: коли одні стільки прийняли муки за християнство, а другі од християнства, то що значать у порівнянні мої страждання, тим паче, що таки краще, коли тепло хоч в одну ногу, ніж зимно в обидві.

Капличка така проста, що можна її розкласти на два-три елементи. Чорна вода у зрубі, в якій купають блиск свій воскові свічі, святі, що пахнуть олійною фарбою, липкий чорний поміст, а на ньому босі червоні ноги з розчепіреними десятьма пальцями.

Здалеку — краще.

Посередині ярмарку народ тече, як в берегах річка. Знов шелестить. Що ж се таке? Додивляюсь, прислухаюсь — і врешті знаходжу: лузають насіння! Сотні ротів, цілі армії білих зубів безперестанку роблять хрум-хрум... і вкривають лушпинням землю. Хрум-хрум... хрусь-хрусь... Лунають хори, дзвенить аж в грудях якийсь окремий голос, бухає бубон, а навколо чуєм: хрум-хрум... хрусь-хрусь... наче сама вічність гризе. Купуєм насіння й самі завзято лузаєм.

А тут, знаєте, гарно. Полотняні намети, налиті світлом, рожево-прозорі, наче живі, гудуть народом. По ятках усякий крам, і ті, що підходять до нього, спереду сяють, а ззаду чорні. А саме найкраще — то лимонад: скляний великий кухоль, а в ньому палає цілий Везувій. Подумати тільки: вода, трошечки цукру, манійки і замість рефлектора — свічка в відрі, а скільки ефекту!

Ідемо далі поміж ятки. Багатші з нас купують плахти і рушники, бідніших кортить теж щось набути. Ми вибираєм собі по солодкій коняці — і платимо разом аж дві копійки. Коли мати хорошу уяву, то коні можуть бути чудесні. Вони зроблені були... Ні, краще ніколи не роздивлятись, з чого зроблене те, що нам до вподоби.

Тріщать далекі вогні, розсипаються іскри, дими і співи, як хмари, пливуть горою. Хрумтить насіння. Між народом походжають інгуші або поліцейська шинеля. Чутно різкий свисток. Якийсь гурт молоді ходить між яток й співає. Тут тісно, його штовхають і розбивають — йому байдуже: дійде до краю, поверне і знову співає. Таким робом, окрім сидячих й стоячих, є ще й ходячі хори. Серед вулиці — танці. Круг них парубки й чоловіки, як частокіл. Долі — жовтий ліхтар, і обличчя осяяні знизу. Як тільки ми стали, я зараз чую на своїх плечах чуже мені тіло, а коло вуха тепле дихання. Два парубки — я їх помітив, як вони зараз пили лимонад, — розпихають народ і входять в круг. Загупав бубон, запхикала скрипка — і парубки зараз пустили тулуб і голови в стовбур. Тільки ноги працюють. Рівно і точно б’ють ноги в землю, але голову се не обходить ні кришки — вона так само байдужна й холодна. Часом посунеться тулуб, так що замість обличчя потилицю видно, а ноги все одбивають сильно той самий такт, одлічують точно, немов годинник хвилини. Народ захоплений танцем і все звужує коло, так що танцюри мов у криниці. Стогне під ними земля, каблуки вибили ямки, і пил заслоняє світло ліхтарні. Я теж захоплююсь танцем все більше і більше. Чудові робітники! Яка в них сила! Коли б я займався сільським хазяйством, я б зараз найняв їх, ну, хоч на гарман. Заглядаю до кола, чи є яка переміна? Нема. Так само холодні й байдужні до того, що роблять ноги. Я маю доволі часу і починаю розв’язувати довге, складне завдання: скільки кіп могли б змолотить ті ноги за день. Результат надзвичайний! Тоді я знову зазираю до кола: чи є переміна? Нема. Ноги, немов металеві пружини, безупинно і рівно стукають в землю. Парубки трохи збіліли, але цілковито втратили інтерес до своїх ніг. Тоді мене за них починають боліти ноги. Я готов крикнуть музиці: годі! Я більше не встою на місці. Але на мене ніхто не зважає, гупає бубон, пхикає скрипка, і ноги молотять землю. Я обливаюсь потом. Таки нарешті... Парубки розпихають народ, підходять до ятки, п’ють лимонад і вертають на місце. Музика заграла, і ноги затупали знову. Мені робиться страшно. А що, як після сього вони втретє нап’ються лимонаду і почнуть танці?

Я одходжу од кола.

Вже пізно, друга година. Небо чорне, високе, в долині холод. Вогні наче пригасли, в’ються тільки сині дими, по деяких горах замовкли хори. Долі, де сонне царство з возів, волів і баб у ряднах, — храп, і сопіння, і важкий дух. Намети ще світяться. Ми заходимо погрітись у свій.

Деякі лампи погасли. Біля дверей при свічці дрімає й стогне крізь сон хазяйка, над самоваром світиться прозоре обличчя наймички. Гостей сливе нема. Тільки хазяйський син з кимсь розмовляє в кутку, і гарні очі його здалеку грають. Побачивши нас, він зараз до нас підходить. Він хоче нас трошки розважити розмовою і підсідає. Баришні потомились? Може, ми змерзли? Хочемо чаю? Ні, він рішуче має до нас симпатію, що видко з його обличчя, і хоч він трохи напідпитку, але се ніскільки не вадить, а помагає навіть взяти одразу теплий, сердечний тон. Він радить дамам спочити, заснути. Відтак нахиляється до мене, повний ймовіри, і потішає, що йому добре живеться на світі. Просто сказати — таки нічого. Має два фаетони і четверо коней. Звощик на три повіти. Сьогодні тут, а завтра там. Схоче їхати — їде, не схоче — наймит за нього в дорозі, а він має іншу роботу. За неї бере на місяць двадцать вісім рублів. «Яка ж то робота?» — «Так... служба така собі...» Він таємничо всміхається, мнеться, але видко, що його кортить. Ну, що тут довго: він тайний агент. Служить в поліції... Се «тайний агент» б’є йому в голову, наче горілка, він стає важним, гугнявить, розсовує ноги і руки, займає більше місця на лаві. Ото! Скажіть на милість! Як же він робить свою роботу?

Тепер, коли нам стало відомо, що він «особа», одвертість з нього аж пре. Він добре знає свою роботу... З жидами він жид, бо знає жидівську мову, з мужиками — мужик. Встряне в компанію, — скрізь він своя людина, — і вже знає, хто чим займається, хто про що думає, хто чого хоче. «Чого ж хоче мужик?»

Він нахиляє лице до мене так, що я чую горілчаний дух, ставить очі у стовбур і аж співає:

— Зе-мель-ки-и!..

Опріч того, «він» проти правительства. Просто ненавидить. Навіть... Тут він починає хихикати стиха, гойдається з боку на бік, сміх його душить і не дає говорити. Нарешті видушує з себе: «Дів-ча-та... ха-ха! Навіть дівчата... проміж собою... про політику гомонять... Хі-хі-ха-ха!..»

Але все те пусте. От недавно він мав одно діло. Серйозне. Екс-про-прі-а-ція. Може, чули? Пристав до компанії. Сім хлопців, молоді ще, несміливі. Самі нічого не можуть зробити — бояться. Вже що він намучився з ними, поки підмовив. Він сміливий, жвавий, вогонь, — може, ми самі се помічаємо, — йому й повірили, за ним пішли. Пішли грабувати пошту, а поліція знала про все і всіх накрила, наче курчат. «Усіх накрила?» — «Усіх накрила. Ловко!..» З того часу йому й набавили десять карбованців в місяць, а перше він брав лиш вісімнадцять...

Він страшенно гордий своїми вчинками, випинає груди, хрустить пальцями; гарні очі його дивляться гостро й нахабно й шукають нашого співчуття.

Він ще довго й охоче ділиться з нами подробицями свого ремесла.

В сусіднім наметі крики і суперечки.

— Се наші гуляють... Стражники і інгуші... — мотає він головою у бік намету, і радісна, добра усмішка осяває його обличчя.

Нам сього всього уже доволі. Тут немає чим дихать, спішимо на свіже повітря.

Надворі різкий передранішній холод. Збита купа людей і худоби густіше укрила землю, і сопе, і хропить на всякі тони. Над нею легенька пара. Десь здалеку чутно втомлену пісню. Поміж чорних закритих яток ліниво бродять окремі гурточки та пари, і милі прилюдно гріють за корсетками в милих закляклі руки. Над краями чорної ями зеленіє вже небо, дим од погаслих вогнів стелиться од гори до гори синіми смугами.

Чаша, що процвітала вночі, як пишна квітка, під ранок зів’яла й зчорніла.

Пора рушати додому...