Дядько та тітка

Михайло Коцюбинський

У Зарванці!.. Як тілько на душі посутеніє, як тілько смуток важким каменем пригнітить серце, як тілько остогидіє мійська курява чи заморочать, буває, книжки — у Зарванці!..

Та й літо надворі. Та ще й наше, українське літо. Гаряче, щире сонце так і вабить тебе, так, здається, й примовляє, сяючи: «А ходи, чоловіче, най я обцілую тебе, з своїми гарячими поцілунками увіллю силу в твоє мізерне тіло!»

Минаю місто, минаю гній людський. Передо мною простягся поштовий шлях, обтиканий з обох боків старими липами у два рядки. Густе віття поперепліталось межи собою — і над тобою мов баня зелена, кучерява.

Моріг зелений перерізується посередині биндючкою — стежкою, по котрій чимчикують ноги молодиць, дівчат, чоловіків, поспішаючи у місто на базарний день. «Добридень!» — «Дай, боже, здоров’я!» І гарно тут і погано. Гарно — як ніхто не тарахкотить по дорозі й не порошить тебе пилом. А погано — як проскочить поштою яка-небудь кокарда і почнуть прохожі, мов вівці, чхати від пороху. Далі! Ще містом смердить! Завертаю уліворуч — на поле.

Там, попід левади, обсаджені деревом, попід зелені, як рай, хутори простяглася стежечка аж у Зарванці. Тихо тут, свіжо тут, вільно тут! Тілько пташки щебечуть, зашелестять, похилиться пшениця від вітру (а вона так і має своїм струнким стеблом по березі стежки), та часом, зачувши чолоьіка, вискочить хуторянська собака — і дивно — і бреше якось весело, зовсім не так, як захлялі собаки захлялого города.

Сонце підбилось вже височенько. Не одну версту відмахало воно по небові, бо й я вже аж штири налічив, простуючи по землі. Впрів трохи — але ще не втомився. Їсти хочеться... до холодку й пішки. Та як його й не спочити, не полежати у такій розкоші, як онде! Здоровенний свіжий дуб розлягся, розширився своїм кострубатим гіллям, так що аж темно під ним. Молоденька яворина так і облипла коло його, мов діти коло діда, як казку розказує. Широколистий горішник й собі до компанії окутав полянку під дубом. Густа, як щітка, зелена, як рута, заквітчана, як дівчина на весіллі, манячить трава на полянці. Годі міркувати! Туди! Під саму цівку дуба! За хвилину бриль і верхня одежина лежать осторонь, а я ув одній сорочці, простягшись під дубом, задивився на чудовий краєвид, що он перед очима.

На небосклоні, чистім, як кришталь, гарячім, як любощі, вигулькнули два узгір’я, переділені долинкою. По них, у довжину, рівною вигинчастою смугою простяглися липи і, мов вилиті з чорного чавуну, віддавали на небосклоні. А на узгір’ях? Біліє широка бинда гречки, і пахощі повівають. За нею бинда золотої пшениці похиляється від вітру, мов море хвилясте. Зеленіють проса. Жовтогарячий ріпак аж горить на сонці, котре не шкодує свого проміння і на весь веселий краєвид. А справа і зліва обступають узгір’я кучеряві стіни густого зеленого лісу і злучаються аж ген із чорними липами.

Любо, просторо! Половина туги, так і чуєш, злізла з серця. їсти — страх хочеться. Та хіба ж я не знав, що так воно буде, та не налагодив хліба та ковбаси? І з яким смаком трощиться їстівне! Аж за ушнми лящить. Далі — в дорогу! Тепер стежка побігла високим лісом. Кілька років назад була в нас здоровенна ожеледа. Ліси, садки поламались, погнулись. Ні їдну деревину не минула та лиха година. Висока, струнка грабина посхиляла свої голови, мов дерево хоче шепнути свому сусіду через стежку якусь новину. Глянеш збоку — зелено, глянеш угору — зелено, глянеш униз — також зелено. Тільки пташки щебечуть-розлягаються та верхів’я лісове шепотить. Не треба тут капелюха; не загляне сюди сонечко, не напече голови. Прохолода, тінь та лісова тиша панують тут. Кінчився ліс. Заблищав світ, запекло сонце, повіяв вітрець. Зруб та чагарник розлягся аж до самого села, котре звідси брилює тілько кількома стріхами, заново пошитими. Ото і Зарванці. Тут живуть мій дядько та тітка.

Між зеленим кострубатим чагарником заманячить де-не-де спутана шкапа. То хлопці пасуть коней. Он визирнуло засмалене обличчя хлопчика — з шматком хліба в руках. А он, при дорозі, знов двоє дітей. Старший — поважний такий. Стоїть і цигарку крутить, і ніби не вважає на мене. Менший — білявеньке таке: роззявило рота, заклало назад рученята і тримає в них возика, та так штучно виробленого, мов і справжній віз.

— Добридень, парубки!

— Дай, боже, здоров’я! — відказало два голоси; їден — товсто, поважно, як і пристало курцеві, а другий — тонко та скоро, мов горобець зацвірінькав.

Йду далі. От і вулиця курна; окопи заросли колючого повійкою. Знов діти. Дівчинка-восьмиліток забавляє свого трилітнього братика, котрий чогось розбегався.

— Не плач — потішає вона, — прийдуть мама з міста, принесуть булі! Кажи: дайте, мамо, бу-у-лі!

— Дайте, мамо, бу-у-лі!

— Кажи: дайте, мамо, к-е-е-тя!

— Дайте, мамо, ке-е-е-тя! Кетя? — знов питає хлопчик.

— Та вже ж кетя. Червоного.