Дядько та тітка

Михайло Коцюбинський

Оце по обіді закурюєм цигарки. Дядько звик робити дві цигарки; як тільки робить собі, не забуде за тітку. Часом тітка запалить перше свою і до половини викурить, а дядько тілько що нагадається смоктати і прикладає до вогню тітчиної папіроси, щоб запалити. Тоді тітка бере у дядька його цигарку, запалить, складе рівненько запаленими кінцями, а нерівні кінці сховає у руці. «Ну, вгадай, котра твоя?» — питає дядька. Дядько наморщить лоба, міркує, то ту хоче взяти, то другу, все б то бажаючи витягти довшу, таки свою. Тітка стисне губи, поведе часом неспокійно бровами, як рука дядька наблизиться до довшої цигарки. Усміх, котрий перед тим розтягнув зморшки на лиці, так і застиг на обличчі... Тілько лукаві очі бігають за кожним поруханням дядькових рук. Нарешті дядько відважився, вхопив і витяг коротшу папіросу. Веселий, ніби дитячий сміх розтулив тітчині уста і розлягся по хаті разом з дядьковим сміхом.

— Отак вона завше зі мною робить, — скаржиться мені дядько. — Ах, ти, моя старенька! моя поганенька, моя малесенька, моя ціпонька, моя милесенька! Що я буду без тебе робити в світі божому, як ти помреш?! — лащиться дядько до тітки, тріпаючи її по щоці рукою.

— А що ж будеш робити?.. Зараз одружишся з молодою, гарною, не такою, як я...

— А ти думала, що ні?! Зараз надягну, яка є найкраща вишивана сорочка, та й таку засватаю, що годі! Куди тобі до неї братися, старій, поганій, сивій моїй!..

Тітчине зібране на нитку лице освічується вдячним усміхом. Дядькове, здорове, червоне, також світить — і вони знов цілуються — довго, палко та смачно.

У дядька мнягка, тепла, привітна душа. Тра було бачити, як він піклувався, як він побивався, як він гризся, як тітка була слаба. Тра було бачити, кажу, бо ні сказати, ні написати того ніхто не здолає. Страшна лежала тітка. Гнила бешиха їдним пухиром зляла голову, лице, шию, спину, руки. Дохтор казав висповідати. Слаба жалібно стогнала день і ніч. Ходити було нікому коло неї. Їден дядько повинен був, на самоті, поратися і коло слабої, і коло хазяйства. День і ніч тра було сидіти коло слабої. День і ніч сидів дядько, забувши і про сон, і про їжу, і про власне своє здоров’я. На своїх руках обертав він недужу, садовив її. Тра було неабиякої сили і зручності, щоб поратися коло неї, та й не вразити страшне, зболіле тіло. Вночі дядько ніколи не спав. Роззується і ходить по цілим ночам по хаті, прислухаючись до маленької шамотні, до легенького стогону. Прихилить свою стомлену кільканедільним неспанням голову до подушки і ніби дрімає; але що-небудь шеберхне, перекладе тітка ногу, чи що, вже дядько опинився коло ліжка слабої. А йому вже шостий десяток кінчається — пора, коли чоловік дуже любить спокій, та й потрібний натрудженим кісткам його той спокій!

Терплячий чоловік мій дядько. Мама його, котру він, жонатий, беручи 12 р [ублів] в місяць пенсії, содержував при собі, була страшно вередлива, злослива, з’їдлива. По цілим дням було тільки й робить, що вередує та закручує голову усім; усе було не по неї. Нічим їй ніхто не догодить, ні з ким жити у спокої, у лагоді не може. Було, і страву собі окроме іншу варить, і цукор свій тримає. То їй забагнеться солодкої горілки, то кави, то того, то другого. А тут 12 р [ублів] в місяць грошей! У всім догоджав їй дядько, усе перетерплював; а поважав як свою маму! Такий був син, що пошукати таких удень, та ще з світлом.

— Ну, йди, Муся, в садок, а я спочину трохи.

— Та не спи, — кажуть тітка. — Що вночі будеш робити?

— Я трошечки-крихтоночку... — перевалюється здоровенна, трохи зігнута, черевата постать дядька, як ступає з ноги на ногу, простуючи до постелі.

Гарний у дядька садок; колись він займав під собою коло 40 десятин. Тепер також здоровенний, тілько декотрі дерева повирублені, інші посохли, інші здичавіли. Є місця, де деревина од деревини — як крупа від крупи в московськім куліші. Садок кінчається невеликим ставком з греблею, котра вузькою биндою, обсадженою вербами, перерізала річечку.

Ходжу я на волі — не дишу, а несито ковтаю свіже повітря, упиваюся і ним, і сонцем, і прохолодою. Простягнуся де-небудь на траві, котра, що твій килим квітчатий, брилює, горить на сонці різнокольоровими квітками, задивлюся на чудову далину, і якісь мрії насуваються їдна за другою, оточують якимсь то спокійним, то пекучим щастям твоє серце. То хтілось би затаїти те невідоме щастя у самій глибині серця, то хтілось би поділитися ним з цілим світом. Золотії мрії! Не буду вас згадувати: боляче роз’ятрите і так наболілеє серце.

А з ганку вже гукає дядько: «Муся, Муся! А ходи-но лишень, я тобі щось покажу». Підходю.

— Оце щось в мене росте; якась дивна рослина: лист широкий, стебло високе: хто його знає, що воно таке; кого не спитаю — не знають. Я до неї щодень навідуюсь, чи не буде цвісти. Мені здається, що воно чудово-гарно зацвіте... Ото якби його пересадити на копану землю та доглядати — ото десь гарне б було. Конечне зроблю так. Як ти думаєш: що воно за зілля? Га?

І почнеться в нас розмова по рослинниці. І дядько плохий билинар, і я не геть-то який, але розмовляємо, та ще гаряче, як справді закохані у рослинниці. Викладаємо свої догадки, будуємо теорії — роздрухаємось обидва. А через годину дядько вже сидить на ганку і віршує Міцкевича:

І піде, поллється розмова про поезію, про літературу. Чого, чого не переберемо, кого й чого не скритикуємо?! От простий, невчений чоловік, з доморослим розумом, а як він міркує! Не їден би письменник та друкований позавидував би! Єй-богу!

Сперечаємося, пригадуємо, що де вичитали, часом давно забуте звідкись прилізе на пам’ять, обраховуємо свої погляди, аж поки тітка не гукне, щоб ми йшли чаю пити.

Добра людина моя тітка. Обличчя якесь пласке, без виразу. Згризлива вона — страх. Доволі, щоб не вдалися огірки, згнила фасоля або курка з’їла яйце, щоб вона була вже неутішно згризена. Розчервоніється вже, впріє, скине з себе верхню одежину і, хвилюючись, бігатиме по хаті, нарікаючи і стогнучи. Любить вона мене, добра вона — то й я її люблю і шаную. Але на вище мізкування — вибачайте.

Що мені найбільше подобається в дядькові — так то тон парубоцький, палкий вогонь, котрий так і грає в його сірих очах, котрий так і прискає в розмові. Другий би на його місці тілько і провадив би про житіє святих, страшний суд, кінець світа та про свої недуги. А в дядьковім старім тілі сидить молода, свіжа, тепла душа, і через те так легко почуває себе кожний чоловік в товаристві з ним.

Балакаючи, напилися чаю, балакаючи, повечеряли. Історія, хазяйство, сильниця, зірниця, землепис, політична економія, зоологія — все те на кону. Зі всього знає дядько потроху, а цікавий на такі речі — страх! З того часу, як він перебрався до Зарванець, на село, почав потроху читати: і так уважно читає, що що де не вичитає, те пам’ятає і двічі, як корова жуйку, пережовує.

Тітка давно вже спить — давно вже півні прокукурікали, а ми вдвох, ходячи по хаті, говоримо, сперечаємося, та так завзято, яко ніби від нашої суперечки залежить щастя громадське.

Не думайте, що він мізкує абияк; якби ті великі мислі та одягти в одежу научного слова, то і розумний чоловік прочитає. Що було, думаю собі, якби його було вчити ззамолоду, якби йому було дати доступ до таємниць науки — який би то вийшов пожиточний чоловік з нього.

— Ви йще не спите? — питає, прокинувшись, тітка. — Он незабаром буде світати, а вони ще балакають. Годі, годі! Спати перешкоджаєте.

Оце вже ніби і на добраніч віддали оден одному. Вже я взяв свічку і пішов постіль собі слати.

Через хвилин кілька двері рипнули.

— Ти не спиш, Муся?

— Не сплю.

— Як ти думаєш: чим-то кінчиться громадська справа? Що той бідний народ робитиме?

І знов почнеться.