Дядько та тітка

Михайло Коцюбинський

Кляснуло хлоп’я в долоні й так погоже, весело засміялось. Мабуть, дуже зрадувалось, що буде їсти солодкого «кетя», та ще й червоного. Дві здорові сльозини ще не встигли впасти на землю і висіли на широкому веселому виду. Точнісінько квітка уранці: не встигне спасти роса, як вона вже сміється до червоного сонця.

З-за окопа визирнули сосни, розкішні крислаті яблуні, а за ними й комин дядькового двірка. Здоровенне подвір’я, чисте й зелене. На подвір’ї коло стайні порається над чимсь Явтух — наймит. Юхтове лице його розтягнулось усміхом на мій «добридень».

Тітка за роботою. Сорочку дядькові вишиває. Як же зрадувалась стара, зобачивши мене! Скучно на самотині. Дітей немає.

— Ах ти, мій голубчику! Як же ти добре зробив, що прийшов! Дядько забрався на пасіку — хропе... А як прийде ніч, буде нудитися... Може, ти їсти хочеш? От скоро обід буде... Котра година?

— Одинадцята... Та не клопочіться, тіточко. До обіду нічого не буду їсти. Зате вже обідати — за штирьох буду. Піду навідаюся до дядька.

— Піди!

Через шкляні двері — гайда у садок. Квітник перед ганком аж горить червоними, рябенькими, білими гвоздиками, аж очі бере в себе. Молоді щепи аж до пасіки, котра притулилася на полянці межи високими розложистими волоськими горіхами, грушками та яблунями. Бджоли гудуть; пахощі так і обіймають, так і огортають тебе. Гіллястий волоський горіх розкинув густу тінь. В тіні лавка з сінником, а на цівці образ св. Севастія і Зосими, оборонців бджіл.

З лавки, угледівши мене, підвелась здоровенна постать дядькова. Кучерява сива борода, не дуже велика, кучеряве волосся, рум’яний вид, повний добрістю і лукавства, високий зріст, чимале черево; гарна вишивана сорочка, штани в простих чоботях, на голові чорний мнягкий капелюх, в руках палиця з ліщини — ото мій дядько.

— А, здоров! Добре зробив-єсь, що прийшов. Сідай чи лягай отут. Тепер в мене у пасіці рай... Бджоли гудуть... Узяток добрий... пахне... Як прийду сюди, так зараз сон і морить, і розбирає. А тітка свариться, що я сплю отут... Хе-хе! Як припам’ятаю, що я мало не все життя прокиснув в канцелярії над бомагами, «ісходящими» та «отношеніями», то аж злість бере... Я тобі кажу, що як я переїхав у село — от вже сім літ буде — та став ближче до природи, то зовсім іншим чоловіком зробився... Не таючись, скажу тобі: чорнильна душа була в мене. Опріч казенщини — там губернських та сенатських відомостей, — і у руки нічого не хтілось узяти. А як візьмеш, було, книжку, то такою вона дивною здається... Читаєш, читаєш — двадцять разів перечитуєш, а все нічого не второпаєш, ніби не нашою мовою написана. А там простісінька річ по-простому й написана. Та й на мир божий, й на розпорядки не так я дивився. Де там! Яка-небудь «поліцейська власть» здавалась мені мало не святою. Справедливою, непорушимою... Що мало силу, те було в мене й праве. Дивуюся, єй-єй, дивуюся, як я витримував. Та тепер що хоч мені давай — озолоти мене, то не хочу у місто... Он яка благодать наокруги, а то у куряву, у смород. Та вже ж, кажу, на селі лучче. Багато сонця, без міри чистого повітря, наокруги добро — й чоловік добрішає. Чи ж можна мати світлий погляд на життя, живучи в тіснім, смердючім місті, де високі будинки закривають від тебе і небо, і сонце, де замість праве живих рослин мертвий камінь навкруги оточує тебе... От бач! І у селі, скажу тобі, не так поводиться як слід. П’є мужик, краде, та ще як краде. Мало що не все село панським лісом опалюється. Зовсім мужик не такий ідеальний, яким його малюють теперішні паничі. Поганий тепер народ! А через що? Канчука над собою не має! О-го-го!! Не пішов би він красти панського лісу, якби йому всипав гарячих! А то — нічого йому не вдієш! Позивайся з ним; ну, присудять штраф. Та що з того? Хати в його не візьмеш — не можна; земля не його; худоби також не руш. От лучче залиши та най твоє пропадає. Он і тепер: на людськім полі ростуть панські дуби. Мужик йде та й рубає, нікого не питаючись, наче своє. Що вже і мировий приїздив, і на суді рішили, що дуби панські, — нічого не вдієш. Рубають та ще й вигукують: «Як то! голова моя, а волосся на голові не моє? Моє поле, моє й дерево на полі! І мировий, кажуть, пан, і він за панами тягне, на панську руч; приїде, зайде до пана, наїсться, нап’ється, а потім вже й діло межи нами судить. І суд нічого не знає; панські гроші всюди, пани адвокатів мають. Адвокат перемеле — то пан і виграє!»

— Не дуже ви, дядьку, з канчуками. Не канчуки тут у пригоді би стали, а просвіта. Через їх темноту нічим їх не переконаєте. А як крадуть ліс, то через те, що вони лісом обділені; що панський ліс вони лічать своїм. Та ви не були у мужицькій нужді. Може, і ви б вкрали. Не знаю, хто більше краде і хто більше винуватий: чи мужик, що у нужді вкраде деревину для своєї потреби, лічачи ліс своїм, чи який-небудь пан, що обкрадає казну, мир, добре знаючи, що то чужі гроші, що, може, багато людей, а не їден, терпітимуть від його кривди... От візьміть газети та прочитайте. Що не день, то нова крадіжка. Розумію, що красти, хто б там не крав, діло зовсім кепське. Але наші люди не так винні, як ви їх винуватите. Хоч всім відомо, що красти гріх і погано, але їм ніхто про цеє не споминає. А хоч батюшки часом і говорять, то, певно, додають, як той панський ксьондз: «Робіть так, як я говорю, а не так, як я чиню». Просвіти більше, науки більше, а не канчуків, і тоді тільки добро буде. А щоб ні одного поганого чоловіка не було — то дурниця, і бажати цього задаремно, бо, як то кажуть, нема лісу без вовка, а села без сукиного сина.

— Та, може, воно і так... А що за попів, то вже і я скажу. Не научають вони людей, а обдирають. Оце як мають вінчатися парубок з дівкою, то піп і питає молитов. Що-но скоро не знають — бере піп по карбованцю у свою кишеню і тоді вже вінчає. А, такий-сякий сину! То він не навчає з дитинства їх богу молитися. Щоб тобі кожної неділі чи там свята скликати дітей, проказати молитву, сказати батькам, що от твоя і твоя дитина не вміє оченаша чи чого, — ні, він чатує, заким не виростуть та не прийде нужда вінчатися. Тоді принаймні два карбованці буде у кишені. Ні! Я б з кожного такого попа за кожного невмілого взяв по карбованцю — чому не вчить? То його діло. Або царський день, чи там церковне свято: піп заказує, щоб святкували, не робили. Мені, каже, можна робити, то нічого, а собі гріх. От, каже, приходьте жати чи косити до мене, то не грішно. Як же кому приспіє конечне своя робота, неси до попа пів-ока чи курку — і піп позволяє робити. От тобі добро буде! Сподівайся! Ні! Сам бачу, що просвіта та добрий приклад переінакшили б діло!

Дядько мій, як видно, хоч і обілив закаляну чорнилами душу, але ще прежні порядки та прежні здання зоставили в йому сліди. Це хоч добре: з ним можна сперечатися, йому можна доводити, його можна переконати. Він слухає завжди голосу правди.

— А йдіть обідати! Ото забалакались, — гукнула з ганку тітка, придивляючись з-під руки на пасіку.

Ми знялись і потягли до господи.

По дорозі до хати дядько зірвав кілька квіточок браток, балабану і заніс їх тітці.

— Оце тобі, Манюню, букетик, — подав він квітки тітці, якось мило, пестливо нагинаючись до неї. По тому, взявши її за бороду, поцілував у губи. Якось чудно дивитися на старих людей, котрі з коханням цілуються, як ніби обвінчана учора парочка.

Випили ми по чарці. Явдоха, дівка гарна, але приземкувата і товста, як кадіб, зачервонівшись, внесла обідати. Якось збоку лукаво подивившись на мене, перевернула сіль, кинулась її збирати і, до останку засоромившись, притьмом вибігла з кімнати.

Дядько мовчав, мовчав, а далі, моргнувши їдним оком до тіткн, зареготався на всю хату:

— Оце, Манюню, що то значить молодий хлопець... Як зобачила дівчина, то як муха на окропі скрутилася... І сіль розсипала, і страву мало не вилляла, і почервоніла... А як глянула на його вишивану сорочку, то вже і годі...

— Та й в вас, — кажу, — вишивана сорочка; чом же від єї не дуріють дівки?..

— Еге! Минулося моє! Що моя сорочка? Усе їдно що муштарда по обіді. От дай ти мені літ за сорок назад, тоді я молодець... А тепер яку гарну не вбери — ніхто й не примітить.

Славний обід у тітки. Простий: борщ з сметаною, вареники з сиром до сметани чи галушки, — але такий смачний, що як згадаєш, то і слину ковтнеш. Як прийду у Зарванці, то такого наїм, що аж дивуюся.