Але господь мовчить...

Ольга Кобилянська

Як Калина Майстрюкова, вбога вдова по Михайлі Майстрюку, закупила за тяжко зароблений гріш собі теличку Чернуху-Лиску, яку назвала так, бо була вона чорна, як ворон, а лише чоло мала біле, мов маленькою панською хустиною покрите, — то ніхто не був би сподівався, що за чотири-п’ять років виробиться з неї замашиста, поважна корова з волом, якої не посоромився би і найкращий бик у громадській череді. Але хто би вдав так догоджувати й доглядати худобину, як чинила це Калина Майстрюкова. Бувало, від досвіта вже закине сердачину на плечі, зачине свою хатину на колодку (з тих великих дерев’яних), обійде її з усіх боків... чи не забула що цінніше, як цебричок чи вереню¹ на призьбі, повипускає кілька штук дробу свого, що його має в бічних хоромах, надвір і, не забравши з собою ні кусника хлібця, щоб покріпитися ним около полудня, в’яже Чернусі около молоденьких роженят посторонок, погладить долонями аж нижче хвоста — і гайда куди-небудь на пашу. Але куди?

Пасовисько-толока далеко від її хати, саму боїться оцю божу твар від себе пускати, може комусь шкоду зробити, а опісля плати, Калино Майстрючко, плати за шкоду, що наробив писок твоєї пожерливої Чернухи.

Краще вже сама буде її на посторонку пасти. Раз тут, раз там, а по разові таки поважиться геть аж під дідичів ліс зайти. Там трави, трави! А все перемішані з різним дрібоньким барвним цвітом, де й виростає всяке помічне зілля, як чорнобиль від слабих ніг, чортополоха, падиволось, живокість, материнка й інше таке чудотворне зілля, за яким у місті пани пошукують, і також щось бідному капне. Ой, та живокість, та живокість, що в ній купають хорих від завмерлих ніг і рук, та живокість, що виростає на сіножаті або й у лісах, — та й та чортополоха, що її лиш рідко хто знає, бо вона не де-будь виростає, — від страху, коли цей обхопить дитину, або й старого, або й від... «нехай преч ся каже»², аж лячно й подумати, від хороби падучої, через що і прозвано те зілля «чортополохою». Від тих-то зіль вона одного разу мов збожеволіла, з болю втекла з лісу.

Вона лише кришечку-кришечку поступила, пасучи Чернуху, поза межу в ліс, і саме коли та, втопивши писок у розкішну лісову траву, зарвала її стільки, що та їй добрим віхтем по обох боках з пожерливого писка звисала, уколов її надлетівший бендяк, якого морочило в сонячнім світлі над цвітами, і вона, небога, не лише на зірвання чортополохи забула, але й на саму Чернуху, котра вирвалась їй з посторонком з руки й побрела добрий кусень у ліс за травою.

Щастя, що цього не заздрів побережник, бо був би їй кілька таких «чортополох» у ребра всунув, що відхотілось би їй не одного. А все через худобину та того чорного бендяка, що кружляв над цвітами та ніби службу над ними правив.

Тоді вона не йшла, а бігом бігла додому, тягнучи за собою молоду худобину, котрій ще найменше бажалося з паші додому вертати. А їй самій ніби з болю розум з голови випирало. Саме над бровою, над правим оком, вколола її погана муха. Вколене місце спухло за мить, вона його під пальцем чула, мов голуб’яче яєчко, а може, більше, господь один знав, та й це і гнало її сполошеним кроком додому, щоб скорше яке залізо-ніж на болюче місце покласти або хоч мокру шматинку.

Не так легко викохала вона свою Чернуху. Ой, не так легко й не скоро діждалася вона з неї коровини, бо вона не мала багато поля, от як бідна вдовиця — один-два загоники. І тому не раз чужими межами випасала свою коровку, за що наклялися її досить сусіди й інші люди — нехай їм господь того не пам’ятає. Іншим разом знову вона піде з нею на людську стерню, поколе й обдряпає тут ноги і це ще нічо. Але коли забажається небесам наповнити воздух мрякою або дощиком, то ти, небого, стій годинами з перемоклою верітчиною на плечах та хіба жди і з нудьги чи в думках без кінця сліди за тим писком худоби, котра, не тята мухою як уліті, якусь чи не безодню в собі виповняє.