Але господь мовчить...

Ольга Кобилянська

— Не знаю, — відповіла Калина нараз сухо. — Ще не знаю, зайдете з жінкою на храм, скажу. Сьогодні не скажу ні сяк ні так, бо сама не знаю. Сама рада, і дякувати богу, що діждалася тих грошенят; а щодо купна коня, то кінська мати ще не згинула, — та й засміялася.

Молодий чоловік відсунув капелюха з чола, потер його долонею, глянув уперед себе і сказав:

— Ще поговоримо, тето. А тепер ідіть до хати, до Докіци, на мене тут не ждіть. Докінчу косити і другу роботу... зійду за вами. Мені ще треба і в село зайти. Не скоро верну. Так скажіть Докіці. Повечеряйте й лягайте. Завтра неділя, поговоримо.

І сказавши се, він кивнув до неї головою й відійшов.

Вона підвелася, застогнавши, й потерла правою рукою ззаду спину, неначе вона в неї замертвіла. В тій хвилі й оглянулася за ним. Він ще не пішов і в ту ж мить і собі оглянувся.

Їх погляди стрінулися і, неначе схоплені на лихім учинку, розбіглися.

Вона поглянула вгору й побачила доволі захмарене небо, а він пішов тяжким кроком, закинувши косу на плечі, в свою сторону.

Вона гадала...

По привіті з молодою жінкою Докіцею, по балачці, з котрої вийшло, що та справді давно вибиралася до тети, до котрої її тягнуло, мов до рідної матері, але все щось у дорогу заходило й бороздило, — повечеряли обі жінки, і хоч і була Калина втомлена, то обі ще вештались по хаті.

— Лягайте, тето, — попросила щиро сердечна молодиця, коли та оглядалась за місцем, де б їй лягти до сну, і, щоб не заважати господарям, вибрала один закуток хатини.

— Ви будете на лавиці спати; от я зараз вам дам і подушку під голову, і яку верітчину або й що інше, а сама полізу з хлопчиною на піч. Він там звик. На лавиці ви, тето... де вам на землю... таке.

— А Мафтей ваш?

— Він... коли казав, що мусить ще в село піти, прийде пізніше. Може, до цирулика¹ пішов голитися або з бардою до коваля. Вднину на таке шкодує часу. Такий уже працьовитий, що іноді й їсти не поквапиться. Часом аж сварю, а він і не обізветься. Тепер уже й нічого не кажу.

Саме на цю говірку вступив несподівано молодий газда до хати і зажадав їсти.

Перекусив дещо, напився води з спрагою і пішов.

Заким вийшов, спинився на мить на порозі й оглянувся:

— Постели добре теті Калині, жінко, вона трудна².

— Постелю, постелю... на лавиці, та ще й кожух підкладу.

— Пам’ятай. А мене не вижидайте. Коли верну, в хоромах ляжу: тепер не зимно.

По часі обі жінки полягали.

Ніч на добре настала. Темна-темнісінька.

Відай, місяць наставав, бо ніхто його не бачив.

Чи Калина Майстрючка спала?

Сама не знала, лише коли збудилася, догадалася, що спала. Була втомлена з довгої дороги. Відразу уснула, мов мертва, а тепер пробудилася. Лежала спокійно, аби молодицю з дитиною на печі не збудити. До того, чомусь їй причувалося, неначеб хто попід хату ходив і на часок під її вікном задержувався.

Може, собака яка. Вона мимохіть притиснула гроші в пазусі до себе і старалася наново уснути. Може, була північ... до днини далеко, є час проспатися і рано встати, щоб, коли сонечко зійде, додому вернути, за худібкою поглянути, за всім любим, що оставила... хатина була зачинена, ключ від колодки в неї за поясом... господь допоможе.

І знов хтось неначе попід вікном перейшов. Їй стало холодно, мов дрож тілом перебігла. Вона потягнула верітчину на себе й не рухалася більше.

— Тето Калино... ви не спите? — спитала нараз з печі Докія виразистим шепотом.

— Ні.

— Чому?

— От так сон не береться. Чогось і якийсь холод до тіла добирається; дрож по тілі ходить.

— Ви перемучились. Не вам уже таку довгу дорогу робити. А мені душно. Ще досі й ока не зажмурила. Чула, як Мафтей вернув і відтак знов з хати вийшов. Трохи задрімала... а тепер мене така духота розбирає, що хоч устань та у воду лізь. Але не можу рушитися, щоб малого коло себе не збудити. Так добре спить.

— Спи, Докійко, спи. Се так ночами буває. І я не рушаюся багато, щоб не збитися зі сну.

І знов настає тишина... Стоїть помішана з темнотою.

По хвилині:

— Тето Калино...

— Що, донько?

— Мене не береться сон. Задушно мені. Я відсунула малого від себе, але все ж не годна уснути. Ляжте ви на моє місце, а я ляжу на ваше й переспимось.

Калина згодилась, і обі жінки поміняли свої місця. Молода жінка лиш лягла, коли вже й уснула здоровим сном, видко добре була втомлена. Лиш старої Калини не брався сон. Боялася, що коли всне, придавить дитинку, а воно, маленьке, так рівно віддихало.

В хаті тишина, мушка не забринить, лиш темінь, коли в неї вдивитися, ніби розступається, ніби глибока північ... ніби вже по півночі.

А Калина не спить.

Нараз, більше бачить, як чує, двері, що проти неї в стіні стоять, ніби самі з себе відчиняються і з них виріс темний стовп... стоїть рівно кілька хвиль, не рушається — і щезає, за ним у дверях осталася темінь.

Старій жінці стає лячно. Чи з цього світу се було видіння? Чому двері не зачинилися? Там сіни, а в сінях Мафтей спить.

Мафтей спить?

Він гріб копає.

Трохи оподалік, поза стайнею.

Зараз знов чорний стовп з хором з порога виростає.

Стара затремтіла, зуби задзвонили. Дитина коло неї застогнала і до стіни відвернулася. Глухий удар барди по шиї сплячої на лавиці жінки відгукнувся. Чорний стовп похилився над нею і, мов зливаючись з нею, щез із хати.

Господи!

Але господь не обзивався.

Старуха не йде, а летить, мов примара, з розхристаним волоссям по рятунок між люди й сторожу...

Вони прийшли. З’явились, ще заким сонце над землею піднялося. Застали Мафтея, як загребував у навозі в яму свою жінку.

— Мой, ти за що вбив свою жінку?

Він рів.

Довго рів він, перериваючи це нелюдським сміхом. Остаточно, коли його люди між себе взяли і скованого відвели від хати, перестав.

Господи!

Але господь не обзивався.

Відведений, до нікого словом не обзивався, лиш очі його, великі, сірі, проникаючі очі стратити свій вираз і виявили вічну темінь ума.