Але господь мовчить...

Ольга Кобилянська

Ой господи!

Не легко, каже вона, викохала ту свою чорну пестійку, буйну ту Лиску непослушну. Але дав господь, що все-таки виховала, діждалася й телятка, одного, другого і третього. А коли третє вдалося в неї, як горіх в горішок, вона порішила ту третю її донцю задержати собі на коровку, а стару Чернуху продати.

Треба було хатчину наново пошити; через перестарілу солому, що майже зовсім загнила, протікає добре дощ то божим літом, то знову осінню і веснонькою і вмочує їй чи не все, що там має: муку кукурудзяну, верені, що сама поробила й закрасила, квасольку писану й іншу, бобик, кілька яблучок в трині¹, горіхи (це на рождество Христове) й таке інше, чим господь за людську працю нагороджує.

І так вона собі постановила в душі, не говорячи про це нікому, випровадити свою мамку, що її так довго на цім світі своїм молоком тримала (бо хто б це був інший зробив, відколи її чоловік помер?), на торг св. Петра й Павла, а може, й поза тим, до міста і продати якому доброму газді. А за ті гроші пошити й обновити хату, бо ніхто не знає, доки кому на цім світі призначено ходити. Може, вже недовго або, може, ще й довшу старість дожити?

Рідні в неї нема.

Було колись двоє діточок, двоє хлоп’ят, але простудились одного разу та й пішли обоїчко таки одного тижня... То лиш один господь і мати небесна знає. Вечорами, коли небо засіяне зірками, вона, коли погляне на нього, все їх обоїх згадує. І їм там місце, і вони звідти блимають до неї. Тоді вона перехрещується й вертає до хати.

Колись вони там віднайдуть себе.

Вони, і батько, і вона.

І так вона лишилась сама. Сама. Бо хіба сина її покійної вуйни², Мафтея, з другого села числити? Він працьовитий, лиш рідко коли навідуєсь до неї. Правда, на весілля просив її, прийшли обоє з молодою і просили таки дуже гарно. І вона була в нього і в неї. Гарно приймали на весіллі і першим місцем вшанували. Тим-то вона й не забуває його. Коли замкне очі, йому оставить все. Перше, він не п’є, роботящий, як бджола, по судах не водиться, буде шанувати те, що йому полишить. А похорон, то вже, певно, справить їй неабиякий, на красну проповідь попові дасть і обід посмертний за її душу уладить з жінкою. Треба буде колись до них повернути, він і так вже переказував до неї, що в нього дитинка, відай, кілька місяців буде їй.

Колись...

І от настало св. Петра й Павла з погодою, і випровадила вона свою «мамку» з стайні. Помила дійки, як була звикла це завше чинити. Обмила, й пошурувала, й вичесала її цілісіньку, неначе на жертву господеві — так приладила її на продаж.

Продала її одному статочному газді.

Взяла гарні гроші й от вертає додому.

Іде дорогою з кількома знакомими людьми, і коли указалася одна сільська дорога, котрою можна було, не йдучи навіть довго, і в село повернути, де проживав згаданий повище син покійної вуйни, вона попрощалася чемними словами з людьми й подалася на ту дорогу.

Іде довго й завважує, що вона чи не сама-одна вокруги.

Але йде. Трохи вже втомлена, щоправда, але ще здорові її ті ноги. Вона має на собі лиш кожушину без рукавів і сердачцну, а в руках бичик³, що потребувала його для тварини.

Їй здаєсь днина довгою, бо вона звикла її в роботі переживати. А сьогодні вона якась мов продовжена. Сонце зайшло собі, й надвечір’я стояло, як має бути.

Вже показались тут і там хатки невеликого села, але лиш рідко, і ще вона мусила йти крізь добрий шмат піль. От здалека проти неї йшов, підпертий на костурі, якийсь дідуган з торбою почерез плечі, а за ним якась жінка. Поздоровкались і проминули. Вона мимоволі мацнула себе збоку по ребрах, де лежали в неї в пазусі, зв’язані в добрій шматці, за продану корову гроші, і йшла спокійно дальше. Коби господь допоміг вздрітися здоровим у хаті! Коби!

Але не довго вже мала йти, лише один загінчик поминути, що то на нім якийсь чоловік тепер відай косив. Відти вже десь і недалеко хата Мафтейка буде. І нараз її оку здалось, ніби це був і він сам, той син її покійної вуйни, Мафтей. Їй стало легше.

І справді, понедовзі вона й опинилась перед ним. Це був він. Присів був і клепав косу.

Поздоровкались, він попросив і її на траву сісти й питав, що коло неї чувати — звідки вертала. Його жінка ще недавно споминала про неї.

— Казала, що конче мусить колись до вас вибратись та вам нашого малого Захарійчика показати. А коли я казав, що тепер нема часу, бо одна робота другу здоганяє й коли самі до неї руки не прикладемо, другі це за нас не зроблять, вона відповіла, що на храм поїдемо туди, на осінню богородицю... «так мене щось тягне побачити тету Калину».

Калина зітхнула побожно.

— А мене до вас тягнуло, — впала йому в слово, — відколи поставила я собі гадку продати свою Чернуху.

— Кого? — спитав молодий чоловік і звернув на неї свої великі сірі, майже проникаючі очі допитливо.

— Таже... корову свою стару. Ти знаєш, ту чорну Лиску, я теличку від неї, котрій це вже на третій рік, оставила собі на корову. І так, кажу, я згадала, вертаючи з міста, поступити до вас та розвідатися про ваше здоров’я, про малого вашого хлопця, про котрого оповідала Гарасимиха, що гарний.

— За стільки продали корову? — пішло питання, і сірі проникливі очі повисли на її устах.

Вона назвала більшу суму і вдарила себе, як раніше, по боці, де мала гроші.

— Добре вам заплатили, тето, — відповів поважно і взявся далі за свою роботу.

Вона гляділа якийсь час мовчки на нього. Опісля втерла втомлені і спорошені ходом ноги і сказала:

— А застану я вашу Докіцку дома?

Молодий чоловік, здавалося, не зачув її питання і, замість відповіді, спитав:

— І що загадаєте ви тепер з тими грішми робити?

— Що? Пошию наново свою хату, закуплю, що треба, ще й паші трохи, щоб перезимувати й ту оставшу вдома хвостину⁴, куплю кожушину, як не буде дорога, бо моя стара, вже не огріє мене взимі, розлітається, що хіба нею дучку⁵ в стіні від комори заткну, решту віднесу до панотця. Він її укладе на процент або й скаже, що з ними робити.

З тими словами вона на хвилинку вмовкла.

— А мені би-сьте не позичили з тисячку?

Його очі впилися вигребуще в її лице.

Вона вже була добре підстаркувата, ота баба, та й ще їй гроші «на процент» завагалося укладати.

Калина Майстрюкова обернулася живо, майже з переляком за ним.

— Тобі? А тобі нащо? Що хочеш купити?

Він почухався й опустив голову вниз, беручися наново до коси.

— Так, з на рік-два, тето. Купив би, може, яку конину... тяжко коло хати без коня. Маю одного, та й якби було за що, докупив би пару... хоч би й якого здохлячка, якби-сьте не брали від мене великий процент, — сказав і з тим помайнув його погляд якось чудно по ній.