Про злодія у селі Гаківниці

Пантелеймон Куліш

Тілько вже, як вертались додому, почали ми тривожитись, як би громадського скарбу не втеряти, бо — відоме діло — городи багато таких людей порозводили, що, мов вовки, в серці тілько хижацтво мають. Заночувати в полі — страшно. А то ми знай, було, в полі ночуємо. Ну, вже ж і паша стала невільна: почали хлопці на ночліги по толоках тілько ставати. А туди їхавши, ми, було, так приладжуємось, щоб свої коні між чужі пустити: там уже, звісно, варта чергується — не вкрадуть. У нас, бачте, по селах між хлопцями-ночліжниками давній козацький звичай. Ватага спить на обротях та на шапках, головами докупи, а один вартуй. Як же який гурт убезпечиться та вкладеться увесь спати, то гляди — з іншого таборища прискочить та й поволоче, кого схоче, до Єрусалима. Воно-то, коли хочете знати, страшна забавка в хлопців той Єрусалим, а проте батьки за сонливих дітей не вступаються. «Нехай, — кажуть, — козацький звичай знає». До Єрусалима в нас їздять от як: скрутить із таволги петельку, на ноги сонному накине, коневі до хвоста прив’яже, скочив охляп — гайда по полю! І досхочу тим герцем у чистому полі тішиться, що в бідолахи і спина, й потилиця облізе. Оце в нас зветься до Єрусалима їздити. То ми вже були безпечні, де була варта: не пропадуть наші коні між господарськими, та й до скарбу лихий чоловік не підкрадеться. А тепер уже й моторошно самим у полі стояти; бо дідусь мій, титар, і голосу гаразд не одведе, не то що. Він тілько на те мені в дорозі й здався, що як увійдемо, було, до господи, то він з тарілочкою — сивий, як голуб, борідка біленька, кучерявенька, сам тихесенький, лагідненький такий! Так тут уже господар і господиня не пожалують і останню копійку на церкву подати. От і почали ми з титарем обночовуватись уже по людських господах, — добрі люде всюди на ніч пускали.

Оце ж раз надвечір уїхали ми в село Гаківницю. Гарне село козаче. Став такий, що по тім боці тілько чути, як ячать гуси, а дітей на березі і не розгледиш; верби далекі аж імла синя поняла, наче в Великому Лузі за Порогами. Церква старосвітська, що ще то ті люде будували, которі в піддашшях, та в ганках, та в балясах кохалися. Тепер тобі збудує церкву або дзвіницю — стоїть як штиль, мов швайкою в хмару коле; а що старосвітські наші церкви, то любо й поглянути. Віконця скрізь обмережені та позакруглювані, а як де, то наче квітку тобі на писанці виведе, аж жаль бере, що те старезне древо мохом проросло, вітром та дощем обкришується та трухне. Під віконцями гонтовий дах навкруги церкви і навкруги мережані, вирізувані піддашшя. Тілько через грати ледві-ледві низові вікна мріють. Задивишся на таку церкву, загадаєшся: де то люде тії на спочивок повкладалися, що докупи під тими гонтами зеленастими збиралися!.. Отака ж була церква в тій Гаківниці, в тому селі великому козачому. Гарне село. Усе майдани та широкі узбережжя на верхів’ях того ставу величенного. Розкинулось по волі: єсть де й дітям погуляти, і дівчатам у хрещика побігати, і парубкам, лицяючись до дівчини, против місяця постояти.

От, вибрали дворик веселий з моріжком, просимось обночувати. Молодичка против череди вийшла.

— Не можна, — каже, — люде добрі.

— Чом не можна?

— Так, — каже, — у нас не можна ночувати.

— Де ж нам, голубко, з кіньми подітися?

— Їдьте, — каже, — люде добрі, до злодія.

— До кого?

— До злодія. У злодія вас пустять на ніч.

Сказала та й кинулась своїх овечат займати.

Зглянулись ми з дідусем: що се за дивовижа нам така? Скілько світу проїхали — всюди була од людей шаноба, а тут, глянь, до злодія нас одсилають на ніч!

Проїхали ще дворів зо два; знов такий двір вибрали, що й до водопою недалеко і веселенький, чистий, вербами з улиці понахиляний. Вітаємось із дідом (дід за ворітьми сивий сидить у старому кожушку; дитину на руках, укривши в поли, голубить, коло його хлоп’ят і дівчаток купець). Просимось на ніч.

— Їдьте, — каже, — люде добрі, до злодія, а тут вас нігде не пустять.

«Що за повітря», — думаю собі.

— Чом же не пустять?

Не говіркий був дід, кивнув головою.

— Не пустять, — каже. — В нас нікого не пускають.

«Що ж се з нами, Господи, діється? — думаємо собі. — Од злодіїв усю дорогу остерігалися, а тепер би то до злодія ночувати заїхати!»

Їдемо по селу. Вже й коненята наші ржуть, озираючись, спочинку бажають. Стріли молодицю з відрами, в неї питаємось.

— До злодія, — каже, — заїжджайте: там вам буде гаразд.

— Та побійся ти Бога, душе спасенна: як таки доброму чоловікові в злодія ночувати?

А вона підтюпцем переходить нам дорогу вповні, спасибі їй, та тілько рукою на край села махає.

— Там, — каже, — всі ночують.

Мабуть, вечерю хапалася варити — ніколи з подорожніми розмовляти.

Що за напасть така?

— Діду Петре! — кажу до свого титаря. — Сповідайся, — кажу, — мені, чи нема в тебе якого гріха на душі: може, втретє женитися надумавсь?

Шуткую, а на душі якось аж сумно, що куди се ми против ночі заїхали? Між які се ми люде заїхали, що до злодія спроваджують на ніч?

Стоїмо, вже й не їдемо; стоїмо серед майдану. Аж тут косар косою против красного заходу крізь куряву, що череда пройшла, світить. Підождали, поки надійде, жалкуємось, що отака й така річ.

А чоловік, здається, добрий, неглумливий. Осміхнувся.

— Та їдьте, — каже. — Чого ви боїтесь? Вам там буде добре. Нігде на всьому селі краще не буде.

— Де ж той злодій у вас живе?

— А отак, — каже, — на ріжку коло царини його двір. Он, — каже, — верба через усю дорогу з двора перегнулась і з другою вербою напротив ізійшлася. Ото й злодій у нас.

Здвигнули ми плечима, ззирнулися.

— А рушайте, — каже, — добродію!

Ну, вже коли титар не боїться в злодія ночувати, то що вже тут? Рушили, надближились: двір гарний, зелений, на узгір’ї; у дворі хата чепурна, висока, білим причілком на улицю з-під верби, мов молодиця світлоока, дивиться. Кошари в дворі, повітки, все гарно повкривано, хмелем та гарбузинням з городу повилося. Тут і колодязь під вербою коло воріт, і ворота настіж одчинені. Коні самі так і повернули. Ну, се хороша прикмета.

Уїздимо, аж сей злодій справді господар багатий. Воли стоять у загороді гарні, вивознії, такі-то, бач, що хоч яку паровицю солі через дрючок з місця рушили б¹. Свиней з десяток у велике корито повлазили. Молодиця гарну корову доїть. Усю драбину на хату засіли індики. Видно зараз, що господар хороший. Роздивляємося ми, аж до нас із комори чоловік виходить, на виду чепурний такий.

— Здорові, люде добрі! — шапку против нас іздіймає. — Ночувати заїхали? Добре, ночуйте з Богом. У нас просторо.

Так любо та лагідненько до нас говорить; і молодиця з-під корови веселим оком на нас озирнулася. Діти повибігали з сіней, кучеряві такі, повновиді. Все б воно так до ладу, що й Господи, а нам якось ніяково: що куди се ми заїхали? Ще зроду в злодія не ночували; та ми звикли злодія і на селі обходити.

Ото вже я злажу з воза, а чоловік уже й коней розгнуздує.

— Не турбуйтесь, — каже, — дядьку, я вам і повипрягаю коні, і напою. Прошу вашої ласки вступити до господи.

— Та ми, — кажемо, — спасибі вам, і тут переночуємо. У нас єсть із собою й харч.

— Та що се ви, Господь з вами! У нас, як і двір стоїть, своєї харчі ніхто ще не їв. Не погордуйте, благаю, — та аж кланяється.

А чоловік статечний такий, моторний. Нам і сором відмовлятися, та як же його й покинути усе на возі?