Про злодія у селі Гаківниці

Пантелеймон Куліш

Іноді й серед поля стану — молюся, голосно серед поля слово здійму до Бога, аж сумно мені стане і наче хто ззаду в мене всміхається. Довго так я наважувавсь, далі знов у серці сміливість така, одвага така... знов не боюсь нічого в світі. Добув ще пару коней під чужим селом; продав — негадки. Що ж би ви думали? З того часу так мені й рупить ледаче діло, так і трушусь, як забачу де без нагляду коней попутаних. Покріпивсь іще з рік — іще раз Бога прошу, ще раз пішов на здобич. Погодив мені Бог і на сей раз. Почав я вже розживатися. Вже люде якось на мене чудно поглядають, і на серці часами в мене дуже погано. Було, молюся Богові: «Не карай мене, Боже, за мої гріхи, ні на мені самому, ні на дітях». І вже працюю, було, на господарстві, не жалуючи сили. Люде й бачать, що я тверезий, і трудящий, і нікого в селі волосом не чіпаю, та мені вже так здається, наче вони мене не так щиро вітають і чогось пильно мені в вічі дивляться. Вже в мене старший хлопчик підпарубочим виріс. Світлицю навпротив старої хати вибудував, і все мені йде в руку, чи бджола, чи худоба, у всьому Бог мені приспоряє, а проте наймиліш мені було крадене. Держусь-держусь, було, та й потягну що-небудь у чужих селах. Було, іноді сам оддаси старцеві сорочку, а чуже рам’я з тину знімеш; аж душу тобі тягне, як розминешся, не занявши. І вже так був роздродився на чуже добро, що крадені коні в мене у загороді по два, по три дні перестоюють, поки збуду на ярмарку. Нічого не боюсь: то мені свято, то мені Великдень, як що вкраду.

Дідусь мій, титар, аж хреститься, таке слухавши. Тут і молодиця вже подає вечеряти, і син увійшов знадвору, до столу сідає; ще один син, молодик, з поля пригнався. Не соромиться він і при сем’ї свою оповідь оповідати, що вже я дуже здивувався. Скілько світу я бачив, а таке вперше на віку мені трапилось.

— Добродію! — кажу. — Як же ваша господиня? як ваші діти?

— Господиня моя, — каже, — царство їй небесне! все те знала і діти знали, та що ж? Своє рідне, своя кров. Було, плачучи, покійна Настя просить: «Чоловіченьку, голубчику! покинь ти сю ледачу ваду, себе пожалуй, нас пожалуй, людей посоромся. Вже мені парчевого очіпка надіти страшно; вже становлюся я в церкві по самому заду, і свічку поставити мені сором, і людям у вічі глянути боюся». Що ж би ви думали? Заприсягну перед нею, образ ізніму і поцілую, а піду в дорогу — не втерплю: хоч стригунця приведу додому, хоч плахту привезу, ніби купив на ярмарку. Настя, було, й пізнає одразу, що надівана плахта, у піч, було, вкине і голосом голосить. І в самого в мене серце заниє, а без кражі нема мені життя на світі. Далі вже син почав за мною назирцем ходити, не пускає мене без себе з двору. Було, вночі не сплю, піджидаю, поки поснуть усі, скрадуюсь, то він: «А куди се ви, тату?» Я й ляжу. Прошусь, було, в його, як дитина, що мені ніщо не миле на світі, тілько й мого, як де здалека хистю засягнути. Так-то вже мені Бог дав, що й розум одняло в мене, і сором, і зовсім я пропащий чоловік зробився. Ото ж уже таюсь і перед сином, наче мені й байдуже; діло роблю, ходжу до церкви раз у раз. Угамувався син, став мені попуск попускати. Вже ж я й посивів, і унучат діждав, хвалити Бога; то й думає — нехай здоровий буде — син, що я вже схаменувся і на свою сем’ю зглянувся. А в мене думка давно засіла, страшна думка — церкву свою обікрасти.

Тут уже й сам той злодій перехрестився, і всі ми, скілько нас ні сиділо за вечерею, усі охрестилися. Зробилась тиша велика. Тілько каганчик тріскає.

— Тим я, — каже, — й до церкви вчащав, щоб роздивитись і зміркувати, як те діло вчинити. Вже й Бога не прошу, щоб мені поміг, щоб оборонив мене і закрив від людського ока. Вибрав я таку ніч, як не було старшого сина в господі. Крикнули другі півні, я вже й на цвинтарі. Якось мені й ніяково по могилках ступати; батьки, дядьки, діди мої лежать, і вже мені привиджується, що вони під тими піддашшями ходять; волос в’яне, та, на лихо мені, сторожі захропли під дзвіницею. Живі люде — не страшно мерців. Зараз та окаянна сміливість мене взяла; підважив у церкві двері, виставив. Просто до громадської скарбовні, до церковної скриньки. Там ще стара Терещиха кубки срібні на схованку в церкву віддала, — все те я знав, де й як лежить. Набрав повну торбу. Місяць у церкву крізь грати зазирає, щось ніби шамкає, ступає поза престолом, — схоплять мене дрижаки, та й знов байдуже. На образи не дивлюся, в землю потупивсь, вийшов із церкви... де тоді вийшов? вискочив! Думка була двері до одвірків притулити — страшно, назад страшно обернутись; утеком через могилки до хвіртки. Холодна роса з дерева мене обсипала; мов щось мене держить за плечі, мов хтось за ноги хапає; я біжу осліп. Вже одбіг далеко геть-то і не знаю, де я. Уперше зроду з дороги збився. Став, озирнувся... та се ж я серед могилок на цвинтарі коло церкви! Місяць підбився угору, крізь липину старий гонтовий дах світом своїм мережить, у вікна б’є; з вікон хтось визирає. Кинувсь я з цвинтаря, аж хвірткою брязнув; до Бунякового гайка, до байраку, за село поспішаю: там уже в мене й ямка готова, щоб свій скарб прикопати. Так біжу, так біжу! Вже й за селом; гляну — незнакома дорога, та й зовсім нема дороги, мокра росяна трава в мене під ногами. Озирнувсь навкруги — знов я коло церкви! У вікна люде якісь мені всміхаються. Тихо, тихо якась пташка під кришею стогне, мов чия душа плаче. А сторожі хропуть під дзвіницею. Нащо їм стерегти, де сам Бог стереже?.. Знов я бігти, знов я втікати; піт з мене так і верне; ноги вже підо мною трусяться. І так я, люде добрі, бігав навкруги церкви до самого світу. Сонечко вже по даховому моху красним світом грає, череда озивається; прокинулись сторожі, дивляться — церква відчинена, а я з мішком на плечах по росі бігаю, стежку навкруги церкви вибив. Узяли мене — я й руки попустив. Зійшлися люде, попа покликали. Я й признався, що отак і так, панове громадо; тепер я в вашій волі. Ну, піп тут зараз крикнув на отамана, щоб подав залізне путо, щоб мене зараз до станового відвезти; а старі громадські люде, порадившись між себе, кажуть: «Що ж нам, панотче, за користь, як ми сього чоловіка запроторимо туди, де козам роги правлять? Хіба то нам слава? А лучче ми от що вчинімо. Ось одчепіть, хлопці, од дзвонів віжки, дамо йому зараз прочухана та накинемо на його братську покуту. Нехай три роки паламарює в церкві, нехай три роки приймає до себе всякого подорожнього, страннього, нехай даремне всякого прочанина й захожого і проїжджаючого контентує, і щоб ніхто, поки й живе на світі, інше його не звав ні на ймення, ні на прізвище, як злодій». — Ото ж мене вибили серед громади тими віжками від дзвонів та й пустили. Як минуло три роки моєї покути, я й кажу громаді: «Що ж, панове громадо! уже нехай буде ваша ласка: зоставте мене, поки снаги моєї, паламарювати, та й проїжджаючих нехай селяне до мене відсилають, щоб уже я один за все село ними турбувався». — Громада, спасибі їй, на те зозволила. Оце ж я вже охотою паламарюю в церкві, странніх приймаю, як гостей, і звуть мене люде на все село злодієм.

Сказавши, низько нам обом уклонився, а ми йому вклонилися низько.

От вам, панове добродійство, оповідь, котору своїми ушима чув і чоловіка того своїми очима бачив. І тепер поїдьте в село Гаківницю, то й тепер ще знайдете той двір на ріжку коло царини з величенною вербою, а навпротив тії верби друга нахилилась, і в село наче крізь зелені ворота в’їдете. Вже вмер старий Дмитро Гарбуз, що звали злодієм, а він Гарбуз із діда й прадіда. Сина його не звуть злодієнком, крий Боже! Усі поважають, бо чоловік хороший і странніх по-батьківській залюбки приймає.

Ну, а в вас, панове, у городах, що б з такого чоловіка зробили?