Про злодія у селі Гаківниці

Пантелеймон Куліш

— Я, — каже, — все за вами і знесу, хоч воно й на дворі в нас, нехай Біг криє, ніхто чужого не зачепить.

Коли ж на порозі стоїть старий чоловік: придививсь трохи на нас із-під руки.

— Та не бійтеся, — каже, — люде добрі: тут ваша й порошина не пропаде. Уступіте, спасибі вам, до господи, а син мій упорає вам коней і сіна хорошого закине.

Познімали ми шапки, вітаємо господаря. Він двері перед нами в світлицю одчиняє; дітвора йому в поли повчіплювалась, веселенько на нас позирає.

Увійшли: світлиця простора і кімната по-старосвітській зроблена: не збоку відгороджена, а против дверей, як по старих будовах позоставалося. Образи гарні, все київської роботи, — тих суздальців нема й одного, — вишиваним рушником повкривані, квітками позатикані, голубки з паперу висять, писанки перед образами; все так, як у добрих людей.

Посадив нас господар у столу, розперізуватись просить, шапки наші, пояси на кілочках повішав. А тут і скриньку з нашим скарбом син його вніс і на лаві гарненько постановив. Ми вже так як малі діти, ні до чого й не мішаємось. Зараз виніс господар із кімнати тарілку меду гарного, хліба покраяв перед нами, рушник закинув нам поза столом, достає з полиці чарку й кувбушечку полив’яну, по чарці нам наливає і сам до нас, звичайно, випив, і такий же то чоловік увічливий, що хоч куди. Та нам усе якось ніяково. Поглянемо по собі, та й годі; дідусь тілько сивенькі кучері свої пригладжує.

Випили, закусили трохи; наче й повеселішало нам, а все не йде з думки, що де ж оце нам Господь привів ночувати?

Господар по другій просить, сам припиває. Треба нам випити й по другій.

— А по третій, — каже, — за вечерею. Ось моя невістка впорається, вечеряти нам дасть.

То про се, то про те з нами говорить, і такий він чоловік приязний і розумний, що ми тілько плечима здвигаємо.

Далі я кажу:

— Пане господарю! вибачте, — кажу, — що я вас поспитаю.

— А що таке вашій ласці завгодно?

— Та тут, — кажу, — в вас люде якісь чудні; чи вони на вас ворогують, чи Бог їх знає; я вже й не знаю, як вам і сказати.

А він засміється та й каже:

— Знаю, знаю, що в вас на язиці вертиться. Ніхто не пустив вас до себе на ніч?

— Еге ж, добродію.

— Їдьте, кажуть, до злодія, так?

— Та вже ж нехай буде й так, бо й справді так говорено.

— Ге, — каже, — ото ж вони й знають, що говорять: я й справді злодій.

Ми аж стрепенулись.

— Що се ви? Господь з вами!

— Не турбуйтесь, люде добрі, годуйтесь на здоров’я, а я вам розкажу, що воно й як. Ось слухайте.

Та й почав розказувати.

— Зоставсь я, — каже, — після батька-матері у сирітстві, служив по наймах. Вже й парубок з мене, а чужі, мовляв, воли пасучи та чужі вози мажучи, не багато придбав. Нема з мене чоловіка; бурлака я в світі безрідний. «Чи так же мені й вік звікувати?» — думаю, було, собі гірко. Коли б мені хоч на пару воликів розгорити, то б я собі сяк-так розталанив господарствечко. Так що ж? Чи заробиш якого карбованця — на подушне піде, одежинку треба про свято справити, бо господар одежі не дає про празник, тілько про будень. То — господар, не батько: йому аби грішне тіло не світилось, та й роби. А треба ж і між люде, до церкви чи на майдан до дівчат вийти. Так я собі не живу, а бідую. Що на мені, то й усього в мене. І женитись мені, як добрим людям, не приходиться. Уже й так дівчата, жартуючи, мені приспівують:

Ой гультяю, гультяю,
Чогось тебе спитаю:
Нащо мене сватаєш,
Коли хати не маєш?
Збудуй свою з лободи,
А в чужую не веди.

Знаєте, дівчача натура: шуткуючи, усю правду тобі виспівають; і одспівуватись нічим; стиснувши себе за серце, одійдеш, та й годі. «Боже ж мій! — думаю. — Що мені діяти на світі? Хоч би мені або вкрасти де абощо, чи не розжився б я хоч трохи?» Як почав, як почав так думати. «А що ж? украду!» От, надумавшись, приходжу до свого господаря: «Спасибі вам, пане господарю, за хліб, за сіль і за добру науку. Не хочу вже я в вас бути». — «Що ти, Дмитре? чом не хочеш?» А я, знаєте, був парубіка трудящий і тверезий, то господар мене дуже вподобав. «Так, — кажу, — рощитайте мене, піду вже я од вас». — «Куди ж ти підеш?» — «Та вже мені-то про те знати. Годі вже мені чужі воли пасти!» Ну, господарю нічого зо мною робити, рощитав мене, відпустив. Які гроші мені впадали, я в його зоставив. «Я, — кажу, — візьму їх опісля; нехай вони в вас будуть». Узяв під повіткою віжечки старенькі, змотав, свитку на плечі, саківки взяв із хлібом, пішов собі з села. Було вже надвечір. Поки ввійшов я верстов із десяток, зовсім стемніло. Назирив я в полі — огонь кладуть хлопці, ночують; вартувати не звикли, зараз і видно. Підождав, поки вкладуться спати, з тих віжечок поробив оброті. Упав навколішки, звів на небо очі. Зоряве небо миготить. Хотів молитись, та й молитви не добрав, тілько заплакав. У полі тиша, роса блищить по зорі, коні, пасучись, пирхають. Місяць почав ізіходити; рогом у землю вперся, піднявсь угору. До мене кінська тінь досягає. Так мені здалось тоді, наче Бог надо мною змилувавсь, а на серці така сміливість, що і в пекло поліз би, не то що. Обійшов я коней, вибрав, котрі найкращі. Пара гарних коней пасеться, укупі спутані. «Ні, — думаю собі, — се одного господаря коні; не треба його дуже обижати». Розпутав тілько одного, а другого з другої пари випутав. Хлопці хропуть; не бояться Єрусалима: ще не проучені. Понадівав я на коней оброті, сів, свиснув, — тілько зорі всміхнулися. До світу не знать де опинився. Перед світом забравсь у гущиню, потриножив коні, пустив; сам припав під кущ; виспався добре; поснідав, що було в саківках; знайшов воду, напоїв коней; гайда далі. А була в мене така вдача, що їду і носом чую, куди веде дорога. Зроду, було, не заблуджу. Якраз у ярмарок утрапив. Я таки й знав, що в такому й такому містечку буває у ту пору ярмарок. Ходжу собі по базарю, коней воджу, мов справді отецький син. Вже на що наважусь, то мені все байдуже.

Отаку наш господар розвів історію. Ми з дідусем тілько зглядуємось. Вечір насупився; кукурікнули на сідалі півні. Молодиця світло внесла, низенько нам уклонилася. Господар хрест на себе положив, вечерять звелів подавати. «Боже ж мій, що се за чоловік такий?» — думаю собі; а він, прогорнувши уси, далі оповідує, і такий у його погляд тихий та веселий, — як же йому злодіякою бути? Ще против світла вирізались морщини на чолі і уста оживилися, то мов казань у церкві нам каже.

— Ходжу я, — каже, — по тому ярмарку. Зараз жидки моїх коней назирили, що добрі коні, почали торгувати; збув я тих коней карбованців за шістдесят, бо й справді коні добрі були, зав’язав гроші в хустину, пішов собі з села, наче добре діло зробив. Сонце саме заходило, як я вийшов. Ярмарковим пилом поле затуманило. Так наче тепер стою я серед зеленого поля і дякую Бога, а сонце нижче, нижче западає, красним променем б’ючи по левадних вербах, по вітряках крилатих, по високих могилах. Мов я на Божий світ народився, мов уперше побачив, як сонечко за землю криється і Божа роса холодом по полю дише. Стрепенувсь я, мов той птах, і степом на Кримський шлях двинув. Розуму я зроду не позичав ні в кого. Обернув сяк-так свої гроші, — вернувся восени додому з паровицею солі. Тут уже й дівчата годі мені гультая приспівувати: вже в мене свій двір, своя хата. Одруживсь я, поняв собі дівчину-господарку: не погордували мною люде хороші — оддали з гарним віном. От уже ми й живемо, вже в нас і дітки; добрі люде нас знають. Тілько все мені кортить, як би ще пару воликів придбати. Думаю: «Господи! ти мене закрив од людського ока: закрий мене ще раз! Нехай я буду господарем, як і всі люде».