Афонський пройдисвіт

Іван Нечуй-Левицький

— Були приносини колись-то од боляр та од боляринь, — несміливо почав отець Ісакій, — а тепер...

— Та боляри тепер щось скапцаніли! — перебив його отець Тарасій.

— А болярині кинулись на суєту: тільки й знають ті золоті зап’ястя та ожерелія... а до монастирів... — знов почав отець Ісакій, очевидячки, дуже сердитий на скупих боляринь.

— Болярині тепер тільки й знають, що натирати ланіти червоними рум’янами та замітать тротуари шовковими хвостами од спідниць. А вже ті вихання головою та станом... — почав отець Тарасій.

— Та моргання бровами, та покивання віями й очима навіть у церкві, — сказав отець Палладій.

— Спокуса тільки од нечистого чорноризцям, — обізвався отець Ісакій.

— Наші купці не такі. Ми ще не впали в гріховну суєту, — обізвався Копронідос. — Треба мені, отче Палладію, зняти мірку з аналоїв. А потім піду в магазин і виберу покрівці.

— Зайдіть на вечерню. А після вечерні й мірку візьмете, — сказав отець Палладій.

— Добре! А завтра прошу вас, чесні отці, до себе на вечірній чай та на трапезу. Я люблю духовний чин, а найпаче чорноризців. Моя квартира проти самої монастирської брами, — сказав Копронідос і встав, щоб попрощатись з ченцями.

— Прошу вас усіх... Моя супружниця богобояща. Вона зросла недалечко од святої Афонської гори й буде рада привітати вас у своїй господі, — додав Копронідос, цілуючи в руки ченців.

Він поклонився низенько аж у пояс ченцям, вийшов якось по-котячому, тихо, навшпиньки й тихесенько причинив за собою двері.

— Бог посилає нам жертвователя, — сказав отець Ісакій.

— Бог посилає нам дурня, та, здається, ще й грошовитого, багатенького, — додав отець Тарасій і зареготався на всю келію. — Ходім лиш до його, панотці! Хоч по добрій красовулі смикнемо. Греки знають смак у вині. Та й м’ясця печеного попоїмо, бо вже ті холодні шинки та ковбаси чомусь в пельку не лізуть. Постерначе! нагодую-таки я вас м’ясцем! Еге, так?

— О, борони й заступи мене, мати божа! — обізвався отець Ісакій. — У вас усе жарти. Не подобає чорноризцеві так жартувати. Ви все гнівите бога та сатану звеселяєте, а він, мабуть, од радощів аж танцює.

Після вечерні Копронідос зостався в церкві й ждав отця Палладія. Вийшов з олтаря отець Палладій, зняв мірку з покрівців і оддав її Копронідосові.

— Заходьте ж до мене завтра після вечерні на вечірню трапезу! — знов просив Копронідос отця Палладія. — Та попросіть од мене єромонахів, що я бачив у вас в келії.

Другого дня після вечерні отець Палладій з отцями Ісакієм, Єремією та Тарасієм прямували до брами по густій алеї монастиря. Тільки що вони вийшли по сходах в дзвіницю, через котру був головний вихід з монастиря, назустріч їм ішов Копронідос.

— Зустрічаю вас, чесні отці, як колись в давню давнину Авраам стрічав трьох странників, — сказав Копронідос, знявши бриля й низенько кланяючись.

Копронідос пішов поруч з ченцями й привів їх до свого житла. Ченці увійшли в кімнату Копронідоса, перехрестились по тричі до образів, а потім привітались з Копронідосом.

Копронідос попросив їх сідати. Ченці посідали на стільцях, але Копронідос попросив отця Палладія пересісти на турецьку канапу. Копронідосова кімната зовсім була схожа на чернечу келію. Два кутки були обвішані образами, і в кутках горіли дві лампадки. В одному кутку на косому столику були наставлені святощі, принесені нібито з Афона та з Єрусалима: пляшечки з свяченою водою, якісь камінці, кипарисові хрестики та образки; в самому куточку стояли дві пальмові сухі гілки. Через кімнату був простелений узький килимок, виплетений з чорних та білих крайок. В кімнаті пахло смирною та кипарисом, тхнуло монастирським духом далекого Сходу.

Незабаром у дверях з’явилась не дуже молода, але гарна з лиця таки добра товстуля, низька, кругленька, і, неначе клубок, помаленьку покотилась з дверей по килимку. Голова в неї була напнута чорною шовковою хусткою; кінці хустки теліпались на повних грудях; шия була обгорнута білою хусточкою. На чорній сукні ясно вирізувались жовті зернисті чотки, котрі вона держала в білій пухкій руці.

— Моя супружниця, котрою благословив мене бог! — рекомендував Копронідос.

Супружниця підступала до кожного ченця по черзі. Кожний чернець вставав з місця й хрестив її великим хрестом. Вона поцілувала ченців у руку.

— Як же ваше святе ймення? — спитав отець Палладій.

— Мелетія, — несміливо обізвалась товстуля й стояла серед гостинної ні в сих ні в тих, неначе наймичка, готова вислухати приказ господаря.

— Іванівна по батькові, — додав Копронідос, — зросла під захистом святої Афонської гори, недалечко од Афона, родом грекиня, любить монастирі та святих чорноризців. — Копронідос показав Мелетії на стілець. Вона сіла помаленьку, обережно, як сідає школяр тоді, коли його попросить сісти вчитель. Склавши білі руки й поклавши їх на животі, вона почала крутить великими пальцями палець кругом пальця так жваво, що аж чотки в неї в руках шелестіли. Мелетія витріщила на ченців здорові темні очі, як корова на нові ворота, й мовчала. Отець Тарасій так і вп’явся очима в її повне біле лице.

— Не нудьгуєте в нас за своїм краєм? — спитав у неї отець Палладій.

— Ні, я вже оговталась, звикла до Києва, — обізвалась Мелетія й засоромилась.

«Десь я неначе її бачив, — подумав отець Палладій, — неначе вона колись наймала молебінь... давненько... років з п’ять передніше... Такі товсті брови...»

Мелетія ніколи й не бачила Афона: вона була таки грекиня, але київська, міщанка з Подолу, і не була навіть жінка Копронідоса... Посидівши й покліпавши очима на ченців, Мелетія вийшла й пішла в пекарню готувати ченцям закуску та вечерю.

— У вас благочестиво в хаті: пахне смирною та кипарисом, — обізвався отець Ісакій.

— Неначе в храмі, — обізвався отець Єремія і навіщось перехрестився.

— В мене багато святощів з Єрусалима, — сказав Копронідос, — ви, святі отці, знаєтесь на тому: от вода з святої ріки Йордану. — Копронідос устав, пішов у куток до столика, взяв кілька пляшечок з водою й подав ченцям. Ченці забрали в руки пляшечки, повертіли їх у руках і поставили на стіл.

— А оце камінці з Віфліємського вертепу, — сказав Копронідос, взявши в руку кілька камінців. Він перехрестився, поцілував камінці й подав Ісакієві. Отець Ісакій з рушливістю взяв у руки один камінець, перехрестився й поцілував. Єремія взяв у Ісакія камінець і, знявши клобук, і собі перехрестився й поцілував камінець. Палладій тільки подержав у руках камінець, подивився й поклав на стіл. Але рушливий Тарасій навіть не взяв у руки тих камінців, тільки мовчки дивився на їх: очевидячки, він ждав од Копронідоса не камінців, а чогось смачнішого й тривнішого.

— А оце камінці з-під святої Голгофи, — сказав Копронідос, і, поцілувавши, він подав ченцям якісь чудної форми камінці.

Ті камінці бачили Єрусалим так само, як і Копронідос: він назбирав їх по берегах Росі. Ченцям вже трохи обридли ті камінці: вони вже їх не цілували, а тільки подержали в руках та й поклали.

— Були в Єрусалимі? Бачили гроб господній, Голгофу? — спитав у Копронідоса Ісакій.

— Сподобив господь, сподобив! Бачив усі святі місця, — одповів Копронідос.

— Ой господи! Спаси й помилуй нас! — обізвався Єремія. — Красно там, дивно й велеліпно?

— Красно й дивно! Бачив я й Голгофу, гроб господній, чув, як душі грішників плачуть і скрегочуть зубами. Є там у стіні в великій церкві дірка, вона йде під землю просто в саме пекло. Як притулиш вухо, то й чуєш і крик, і галас, і стукіт, і гуркіт, і клекіт, і плач, і скрегіт зубів, — сказав Копронідос.

Отець Ісакій важко зітхнув і перехрестився. Він був з простих селян і йняв віри тим побрехенькам та теревеням Копронідоса, бо вже це чув од людей прочан, що мандрували на прощу в Єрусалим.

— Ой господи! спаси нас і помилуй, — промовив вія тихо.

— А проти великодня на утрені святий огонь сходить з неба. Патріарх входить у печеру до гробу господнього з пучком незасвічених свічок і молиться. Огонь спадає з неба, і самі свічі запалюються, — теревенив далі Копронідос.

— Дивні діла твої, господи, — сказав Єремія й перехрестився.

— А оце пальмові гілки, посвячені в єрусалимському храмі на вербу; це там такі ніби верби, — сказав Копронідос і подав одну гілку отцеві Палладієві. Отець Палладій узяв гілку, подивився, понюхав і поклав на столі. Після його понюхали гілочку й другі ченці.

Отець Єремія знов важко зітхнув і глянув на образи.

Тим часом Мелетія принесла чай і поставила на столі, а до чаю подала пухкої паляниці на тарілці. Ченці побрали стакани й розговорились. Копронідос виніс до чаю пляшку рому.