Сільська старшина бенкетує!

Іван Нечуй-Левицький

15 мая аж перед заходом сонця писар привіз з Білої Церкви звістку, що в Москві одбулась коронація. Вдарили в усі дзвони; чоловіки збігалися до церкви на молебінь, але розпочинать святкування вже було пізно. Празник одклали на другий день.

В одинадцятій годині задзвонили в усі дзвони. Громада просила одправить молебінь — один у церкві, а другий коло волосної управи надворі. Незабаром на вулиці коло питля з’явилась процесія. Чоловіки несли портрет царя, зверху прикритий і обтінений флагами. За ними слідком рушила сила дітей трохи не з усього кутка. Процесія виступила на широку та довгу греблю й розтяглася од краю греблі до краю. Рядки кам’яних баб неначе ожили, підвелися, знов посідали і неначе знов скам’яніли й знов захололи. Процесія пристала до церкви, увійшла в браму цвинтаря й ждала кінця молебеня в церкві. З церкви згодом вийшло духовенство, винесли корогви й хрести, висипалися люди. І знов процесія, вже вдвоє довша, попростувала через греблю до волосної управи, неначе полилася жива річка з людей через довгу греблю, одкидаючись в тихій воді з рядками гіллястих зелених верб.

Після молебеня позастеляли столи. Уся громада стояла в дворі кругом столів і не розходилась. Кожному чоловікові бажалось сісти за ті столи на бенкет за громадський кошт. На столах понаставляли силу пляшок з горілкою та пивом, поклали цілі купи накраяних скибок хліба та паляниць. Громада аж облизувалась, дивлячись на пляшки то білі, то червонуваті, на котрих вигравало сонце й неначе лоскотало усіх. Чоловіки мовчали. В дворі стало тихо.

Коли тут писар вийшов з управи з листком паперу в руках. Коло його став волосний старшина Новохацький, перший багатир на селі, здоровий, високий та поставний чоловік, гарний з лиця, рум’яний та вусатий. Писар почав викликати з гурту чоловіків, котрих він та старшина сподобили посадовити за столи. Викликали все багатирів та сільських дуків-жмикрутів. Вже викликали п’ять десятків, а далі писар згорнув листок та й сховав у кишеню. Батюшка сів за стіл; сіли поруч з ним писар, та голова, та два писарчуки, й сільські старости. Посідали й багатирі-дуки. Громада оступилась од столів і рушила за двір. Піднявся гомін, спочатку тихий, неначе загули в улику роздратовані бджоли; потім гомін все голоснішав та дужчав. Вихопились і крики, а потім почулась лайка. Дехто з людей розходився, але декотрі невгамовані стояли за двором і нарікали на старшину. Починався скандал. Писар вийшов за двір і звелів розійтись. Хтось кинув на його лайкою, неначе камінцем, і полетіла на писаря неначе грудка грязі... Хтось налаяв його прямо в вічі. Але люди мусили розійтись, тільки понюхавши смачних потрав з столу дуків та багатирів.

З управи молодиці виносили страву й ставили на столи. Голова Новохацький випив чарку, почастував батюшку й решту духовенства, двох сільських старост та писаря й пустив чарку кругом стола. Чарка побігла навкруги стола, неначе коняка поносила.

Довго тягся розкішний бенкет, а після обіду ще довго пили то горілку, то пиво, неначе наважились випити усю горілку, куплену на громадський кошт. Сонце шкварило немилосердно. Люди сиділи без брилів; в їх лоби та щоки аж лисніли од поту. За двором товпились баби, діти, молодиці й заглядали в двір через тин. Коли це несподівано волосний староста, писар та писарчуки підступили до батюшки, вхопили стільця вкупі з батюшкою й підняли вгору. Батюшка в одну мить опинився над головами та столами, неначе насторочився летіти в небеса. Тричі піднімали його дужі руки і тричі спускали наниз, неначе батюшка тричі знімався з місця і ніяк не міг полетіти на небо. Люди на вулиці осміхались. Молодиці одвертались, затулившись рукавами, й сміялись в рукави.

Батюшка витяг з кишені три карбованці й поклав на стіл на могорич. Такий сільський звичай, щоб платить за цю велику честь. Незабаром і волосний голова неначе підскочив над столами й ніби насторочився пурхнути в синє небо. Над столами з’явились його широкі плечі, блиснуло на сонці широке й високе чоло, блиснули ясні карі очі, майнули довгі вуса. Здавалось, ніби давній козацький полковник красунь Сомко з’явився своєю пишною особою над столами. Голова витяг з гаманця карбованця й поклав на стіл. Згодом підскочив сухорлявий жовтий та смуглявий писар, махнув тричі в повітрі своїм довгим, як ключка, носом, показав громаді свої чорні патли й спустився наниз, неначе чорногуз у гніздо. Потім підскакували вгору інші, неначе в викрутасах козачка. Почали піднімать одного важкого багатиря. Цей був завальний, важкий, наче чумацька паровиця. Од такої великої честі він одмахувався, неначе од мух, а далі почав брикатись. Чобіт зачепився за стіл і трохи не перекинув стола. Усі вони давали по карбованцю на складку на могорич. Духовенство пішло додому, а начальство й багатирі ще довго сиділи за столами та все пили, доки сонце стало на вечірньому прузі. Писар запросив декотрих багатирів вкупі з головою, старостами та писарчуками на вечір, на бенкет на острівці.

Сонце сіло за вербами. Ставок укрився тінню. Надворі було тепло, як на печі. Рибка скидалась по всьому ставку, неначе й вона хотіла подивиться на той нечуваний на селі бенкет на острівці. Заворушились човни на ставку: публіка збиралась на бенкет. Поперед усіх переплив на човні сухорлявий писар з своєю жінкою-красунею, білою, чорнобривою та чорноокою. За ним слідком попливли підписарі й перевезли на острів повний човен провізії та пляшок з горілкою й пивом. За ними од другого берега в човні прибув молодий дяк з дячихою, а за дяком поплив по ставку сухий та довгий, як чаплія, фершал з здоровою довгою рудою бородою. Він неначе перевозив на човні свою бороду. Проти його сиділа його жінка з дрібної ходачкової шляхти, кирпата, та мизата, та негарна, з куцим, неначе одрубаним, лицем. Вже смерком човни перевезли на острів півчу й чотирьох жидків-музик. Голова й сільські старости та найбагатші дуки-багатирі вже проспались після випивачки й, позіхаючи, попливли на острів.

На острівці заворушились люди, малі півчуки.

Човен з головою причвалав до острівця, — і півча заспівала національний гімн. Музики пригравали. Острівець неначе заворушився, мов живий. Писарчуки позасвічували лампи на столах, посвітили свічки в паперових ліхтарях, що висіли на гілках тополь та сосонок кругом столів. Самовари кипіли, аж парували. Вихрестка-писарша давала усьому лад.

Вже зорі замиготіли в тихому ставку, неначе навкруги обсипали острівець золотим насінням. Діти й молодиці товпились на греблі, на ганку питля та все ждали, коли будуть пускати фейерверки. Хор усе співав національний гімн, доки гості пили чай та вечеряли. Але, випивши з відро горілки, гості загадали півчим співать веселих пісень. Дяк закомандував, і півчі заспівали дрібно та весело: «Ой за гаєм-гаем, гаєм зелененьким». Писарчук пустив ракету. Ракета свиснула. Ставок і верби кругом ставка, острівець і мурований питель облило червоним сяєвом. Публіка на греблі тільки роти пороззявляла од такого дива. Знов свиснула ракета. Музики заграли козачка. Писарі й писарші, фершал, дяк і їх жінки пішли у танець.