Сільська старшина бенкетує!

Іван Нечуй-Левицький

— Чи ти ба! Як крутяться, як чорти в пеклі! Та всі такі червоні, неначе з їх шкуру облупили, — гомоніли люди на греблі.

— А писар! Як дригає ніжками! Неначе цап! Чи ти ба! — сміялись на березі чоловіки.

— А писарша замітає хвостом острів, неначе віником, — обізвалась одна цікава молодиця, — ож диви-бо, кумо! Як крутить головою! Неначе коняка в спасівку.

— Ану чи й голова піде видрибасом, — сказав один чоловік, — оце вони пропивають та протанцьовують громадські гроші, а громаді досталася дуля.

— Вони проп’ють гроші, а ми подивимось, та тільки тим і здобріємо, — сказав один дядько.

Довго ще співала півча та грали музики. Старшина та багатирі пили та жартували. Писарі танцювали. Вже й півчі похрипли, вже й надворі стало розвиднюватись. Свічки в ліхтарях догоріли й потухли. На сході небо зачервоніло, мов нова червона запаска на багатирці. Соловейки співали, аж верби луною розлягались. Ніч була душна, гаряча; ранок був теплий. Вже зовсім розвиднілось, як п’яні гості почали сідати на човни. На один човен сіли п’яний фершал з жінкою, молодий писарчук та дячиха.

В човні було чимало води. Дячиха поставила серед човна стілець і сіла на стільці, підобгавши поділ нової сукні та спідничку. Музики заграли польки. Човен вже одплив далеченько од острівця. Весела полька роздратувала фершала. Він підвівся, неначе його хто штрикнув шпичкою, та давай танцювати на човні. Човен заколивався. Фершалка почала кричать: вона боялась, щоб не перекинувся човен, бо не вміла плавати. Фершал ненавидів свою жінку, любив свою сусідку молодицю, що жила в противній хаті через сіни. Чи не спало йому на думку втопити свою мизату кирпу? Кирпа верещала на ввесь ставок, а фершал підскакував на човні та дригав ногами. Човен перехнябився й одразу перекинувсь. Усі крикнули, як в один голос, і пірнули в воду. Дячиха вміла добре плавати й швидко вилізла на греблю.

Фершалка стала потопать і кричала несамовито. Молодий писарчук налапав її в воді, вхопив на плечі й поплив до берега. Фершал для шику таки довгенько зумисне плавав, ще й наввимашки, і довго ляпав руками по воді. А старшина та півчі реготались на острівці, а музики пригравали дрібного козачка.

— Ото гарно! Під музики й потопати гарно, а купатись в ставку то ще й краще! — гукав голова з острівця на греблю.

Вже сонце сходило з-за лісу, вже люди виганяли худобу до череди, як острівець спорожнів і човни перевезли на берег і музик, і півчу, і п’яного голову, і п’яних багатирів. Жаби квакали, як скажені, соловейки щебетали в вербах, стрічаючи ясне майське сонце. По греблі вилися мокрі смуги, неначе мокрі стежки на всі боки.

Фершалова сусіда, полюбовниця, встала пізно, глянула у вікно і з дива очі витріщила: на тину на сонці висіла фершалка, розчепіривши руки на кілках, а поруч з нею теліпались ніби цапині фершалові ноги, обтінені фершаловим брилем, почепленим на кілку. Дячиха прибігла додому, скинула сукню й сорочку, викрутила й повісила в повітці сушити, щоб сусіди не бачили. Вона трохи не плакала, бо на сукні бузкового кольору десь узялись чудернацькі взорді з мулу, та гною, та баговиння. То була в неї найкраща празникова нова сукня. Дячиха була не з тих старих дячих, що самі воду носили й на річку ходили плаття прати. Вона обставила свою світлицю канапою, стільцями та столиком, в кутку над образами почепила дві кисейні завіси од стелі аж до долу й пообшпилювала їх рожами, букетиками та пучечками перкалевих дешевих троянд. Все, було, вона нарікає, що її чоловік не господарює, а тільки на скрипочку грає та ноти пише, а вона сама всьому дає ряд і в хаті, і надворі. А тим часом вона найняла собі наймичку, а сама все сиділи у ганку та язиком клепала.

Проспавши трохи не цілий день, голова, старости та писарі знов увечері зібрались на острівці допивати недопитки та пропивать ті гроші, що склали за честь та пошанування на громадському обіді. Знов завештались човни на ставку, знов заманячіла в човні фершалова борода. Дяк привів півчу. Прибули й музики. Дячиха прилинула на човні вже не в бузковій, а в перистій сукні. Фершалка, знать, не дуже була полохлива, бо знов вискочила з човна на острівець. Багатирі не забулись, що писар запросив їх допивати могорич. Знов заспівали півчі веселих пісень, заграли музики. Їли вже трохи, але пили багацько, тільки в усіх не ставало тієї сили, що була вчора. Малі півчі просились додому, як тільки сонце почало сідати, бо їм хотілось спати. Дяк посадив їх у човен і хотів перевезти на греблю.

— Не пущу! — криконув голова Новохацький. — Як же таки гуляти без півчої? Це не по-божому! Та верніться-бо! — гукав він з берега до дяка.

А човен з півчою не вертався. Голова скочив у душогубку й погнався за півчими, щоб перепинить їх човен і вернути до острівця. Він круто повернув човника перед самим дяком. Легкий човник — круть! — і Новохацький полетів сторч у воду. Суконний жупан закотився, — і перед півчими майнули дві нозі в чоботях, котрі стирчали над водою. Голова дригав ногами, неначе гуска, котра достає головою на дні жабуриння.

На острівці зареготались, неначе заіржали. Півчі сміялись і тікали мерщій човном до греблі. Голова вирнув і поплив до берега та й сховався в лозах. Там він поскидав з себе мокру одежу, повикручував, знов одягся й вернувся човном на острівець.

— От і я скупався! Тепер не буду сміятись з вас! — казав голова і стукнув чарку горілки, а потім випив два стакани чаю.

Голова сох, аж парував коло самовара, неначе казан з окропом. Швидко на йому протряхла одежа в гарячому повітрі. Горілка гнала з його пару, неначе полум’я. До другої години ночі ще вони всі пили, аж поки не потомились.

Писареві не обійшовся дурно цей бенкет. Другого дня ввечері його обступили чоловіки коло управи й причепились до його.

— Навіщо ви з старшиною пропиваєте наші громадські гроші? Чом не покликали усіх хазяїнів? — репетував один палкий дядько. — Ви злодії, хабарники!

І, слово по слову, — лайка заклекотіла. Дядько дав кулаком по спині писареві. Писар дав йому здачі кулаком по потилиці. Почалася бійка. Писарчуки вискочили з управи оборонять свого принципала, а тим часом писар плигнув через тин, неначе цап, і сховався в городі та й пересидів там лиху годину, доки розійшлась розлютована біднота.