Як човен веселий, відчаливши в море,
По синім кришталі за вітром летить
І веслами воду і пінить, і оре,
Лебежею шиєю в хвилях шумить, —
Так дикий арап, поводи відпустивши
Коню вороному, в пустиню біжить.
Кінь шибкий, копита в піску потопивши,
Як криця гаряча в воді, клекотить.
Вже кінь мій по морю сухому ниря
І хвилю піщану грудьми розтина.
Дальше-глибше, дальше-глибше,
Вгору курява вихрить;
Дальше-вище, дальше-вище,
Понад пиллю кінь летить.
Мій кінь вороний так, як хмара, літає,
І лисина в лобі — як з місяця ріг,
І шовкова грива по вітрові має,
Кругом блискавки розкидає з-під ніг.
Мчи, літавче білоногий!
Ліс і гори — пріч з дороги!
Дарма мене пальма в полі
Жде з шишками й холодком —
Утікаю я по волі —
Пальма скрилася з стидом
І в повітрі утонула,
І шелестом листя з гінця усміхнулась.
Там скали — понура сторожа пустинь —
Піддержують неба кінці головою
І дражнять, що гупа копитами кінь,
І сваряться слідом за мною:
— О невіглас! — де він гонить!
Там від сонця весь скипить;
Де пісками кінь летить,
Голови там не приклонить
Під шатер серед пустинь —
|
