Стародавня каравана
Вітром з пісків вигрібана.
На скелетах верблюжих — з людей маслаки.
В ями, де лежали очі,
В голі щоки, між кісток
Буйний вітер піски точить...
І ворожить той пісок:
«Бедуїне ошуканий!
Де летиш — там гурагани!» —
«Не боюсь!» Кінь мчиться вскок.
Мчи, літавче білоногий!
Відьми, гураган — з дороги!
Гураган, старший брат з африканських вихрів,
Серед степу гуля, серед жовтих пісків.
Мене зуздрів здалека — і став оглядати,
Вертячися на місці, собі зашумів:
«Що за вихор летить?.. З моїх менших братів,
Мабуть, вирвавсь, нікчемний, пісок розмітати...
Як посмів він моє дідівське розсипати?»
Заревів і до мене горою порвавсь,
Зблід, посинів, що я не втікав, не злякавсь;
Землю рив, пісок сипучий,
Всю Арапію ізмучив
І, як грип-птах, мене з вороного зірвав:
Віддихом огнистим палить,
Крилами куряву валить,
Кида вверх, об землю б’є,
Крутить, рве, пісок шпує.
Вирвавсь я — борюся сміло,
Рву, клочком пісок несу,
Роздираю його тіло
І зубами мну, гризу.
Гураган з моїх рук хотів в небо втекти,
Та не вирвавсь: в півтіла зірвався і рунув,
І піщаним дощем мене зверху облив,
Але ліг біля ніг моїх валом — і лунув.
Віддохнув я! На звізди тоді поглядів,
І все небо якраз золотими очима
Зріло все на бедуїна,
Бо, пріч мене, ніхто на землі там не жив.
Як то любо поволі дихнути грудьми!
Віддохнув я так широко,
Що повітря в Арбістані
Ледве на віддишку стане.
Як то любо поглянуть очима всіми!
Розпістерлось моє око
Так далеко, так широко,
Що більш світа засяга,
Ніж — як небо заляга.
Як то любо розкинуться серед степів!..
Я розкинувся тілом і руки розняв,
І, здається, світ з сходу на захід обняв;
Моя думка в повітрі літає і рветься
Вище, вище і вище — аж в небо несеться.
Як бджола топить з жалом кінець животів.
Так я з думкою й душу у небо втопив.
|
