|
Перепілка
Остап Вишня
|
Зморшки на лобі в голови розгладжуються, очі яснішають, все обличчя лагіднішає розгортаються на його вусах пелюстки усмішки, він зупиняється і починає рахувати: — Раз! Два! Три! Чотири! Ах, б'є! Ах сукин кот, і б'є ж! От і відпочила в голови голова. Любить наш народ перепела і тоді, коли він у сітчаній клітці під стріхою у дворі б'є! Любить наш народ перепела і тоді, коли його повна ринка і коли він, присмачений сметаною, стоїть на столі, а хазяйка у вишиваній сорочці паляницю крає. Чудесна пташка! «Вечір. Ніч...» Хай дарує мені Павло Григорович Тичина за тей невеличкий плагіат, — я це роблю навмисне, щоб нагадати йому, що він укупі з усім радянським народом теж любить перепілку. От коли вже літній вечір настає — я в цей час до матері: — Мамо, я з дідом Махтеєм перепели піду ловити! — Ще не набігався? — Пустіть, мамо! Їй-бо, пустіть! — І коли воно набігається? Цілісінький божий день як, та дзига! — Можна, мамо? Я слухатимусь. Їй-бо, слухатимусь! Мати мовчать, і не сопуть, і не лаються! То вже я знаю, що можна! Зразу в хату, окраєць хліба за пазуху — і до воріт. А мати: — Ти хоч чумарчину накинь! — Ат! — кидаєте ви і вистрибом, вистрибом не шляхом, а по зеленому споришу мчите до діда Махтея, що живуть у Василлі, на забаштах, і що їхній Павло нашу Степаниду держить. Біжиш і знаєш, що в діда Махтея в кишені вже манок отой, що так робить: «Сюр-сюр! Сюр-сюр!», — так, як перепілочка до себе перепела кличе. Так і дід Махтей сидітимуть і перепілок під сітку вабитимуть. А сітка тоненька-тоненька (ой, як же ж чудесно дід Махтей уміють такі сітки виплітати — і на перепелів, і на рибу, і на метелика!) — така сітка, ніби найніжніше вирізування, що Ганна собі ним сорочки мережить, — вона вже у діда в кошику лежить, а біля кошика стоїть клітка, сіткою напнута. У ту клітку дід упійманого перепела пускатимуть, і не пруттям клітка заплетена, а напнута сіткою, щоб як битиметься в клітці впійманий перепел, так щоб він собі об пруття голівки не побив. Сильно дуже стрибають у клітці впіймані перепели, на волю хочуть вирватись, і до крові розбивають собі голівку об тверде пруття. А від сітки вони тільки одскакують, і нічого їм не робиться. — Драстуйте, дідусю! — хакаєте ви. — Здоров, здоров! — кажуть дід Махтей. — Підемо, дідусю? — боязко запитуєте ви, і так вам хочеться аж у самісіньку душу дідусеву вскочити. — Підемо? Ох, і патьпадьомкали, як з татком з сіножаті їхав! Штук сто! От патьпадьомкали! — Патьпадьомкали, кажеш! — Ой дідусю! І досі аж у вухах лящить! — Лящить, кажеш? — Ох, і лящить! Штук сто! — Сто, кажеш? — А мо, й ціла копа! — Копа, кажеш? А що більше — чи копа, чи сто? — Копа, дідусю, більша! Копа як яєць, то повнісінький кошик. — А як сто? — А як сто... Як сто? То то, мабуть, як яєць, то тільки на яєчню. — Ич як! Дуже багато патьпадьомкали? У клітку не влізуть! — Так ми не всіх ловитимемо! — Ага! Ну, тоді, мабуть, підемо! А я думав, що цілу копу треба ловити, та й злякався! А як можна не всіх, тоді підемо! Ну, тут уже такий іде вистриб, що Бровко починає й собі стрибати, і вже ви на сіні біля хліва верхи на Бровкові сидите й того Бровка лоскочете. — Не пустуй, — кажуть дід, — бо ще вкусить! — Не вкусить! — ляскаєте ви й перекидом летите разом з Бровком із сіна на спориш. — Ну, збирайся, підемо! — кидають дід. — А ви, дідусю, оте, що «сюр-сюр», узяли? — Взяв! — А дайте я сюркну! Один тільки раз! — Ходім, ходім! Потім сюркнеш! — Пішли... Ну ще раз: «Вечір. Ніч...» Власне кажучи, вечір уже минув, і вже сама ніч! Я не буду ні в кого запитувати, що таке українська ніч, бо ще сто з гаком літ тому Микола Васильович Гоголь запитував усіх: «— Знаєте ли вы украинскую ночь?!» І тут же з сумом дорікав усім: «— Нет, вы не знаете украинской ночи!» А за ці сто з гаком літ, я гадаю, ви вже придивилися і знаєте, що воно таке за українська ніч! Так що, по-моєму, пояснювати зайве. Якби тепер я йшов тої ночі з дідом Махтеєм перепели ловити, я б обов'язково дивився на діда й думав: «Та не викручуйтесь, дідусю, не викручуйтесь, бо співає у вас душа, їй-бо, співає:
А як ваша, дідусю, душа цієї пісні проспіває, ви трохи замислитеся, тяженько зітхнете, а потім знову в душі вашій, дідусю, зривається:
Та не про те мені тої ночі думалось, не про те гадалось. Найголовніше, що мене цікавило: — Чи ж патьпадьомкають? І чи ціла копа патьпадьомкає? Тільки-но вийшли за село поза старою грушею, що над шляхом стоїть, звернули на межу, аж ось один:
За ним другий, а там іще, й ще, й ще! — Ага, дідусю, чуєте? — Чую! — А копа буде? — Дві копи! — Аж дві! Ого!.. Проходимо далеко-далеко межею. Аж за могилу. А праворуч і ліворуч стіна озимої пшениці. А на межі ромашки, і молочай, і чебрець, і дзвоники... Тут уже дід Махтей зупиняються, витягають з кошика сітку. — Держи, — кажуть. — Я держу з одного боку сітку, а дід Махтей її розгортають, розпрямляють. — Занось! От ми з дідом заносимо сітку й напинаємо її на пшеничні колоски біля межі. Дід тоді витягають манок і починають: — Сюр-сюр! Сюр-сюр! Сюр-сюр! Тихо. Дідусь ізнову: — Сюр-сюр! Сюр-сюр! Аж ось ліворуч, мов молотком: — Пать-падьом! — Сюр-сюр! — Пать-падьом! І на кожне дідове «сюр-сюр» — все ближче, все ближче нервове «пать-падьом». Уже чути й пожадливо-пристрасне: — Ха-вав! Ха-вав! А за ним одразу й бойове: — Пать-падьом! Ось-ось уже близенько він! Уже чути, як шелестить пшениця, уже його «ха-вав» і «пать-падьом» ніби біля самісінького вашого вуха! — Ха-вав! Він уже під сіткою! Уже я його бачу! Я бачу, як крутить він голівкою сюди й туди, як на ніжки спинається, шукаючи чарівну спокусницю! — Ха-вав! Дід Махтей мовчать, вони теж уже його бачать, вони милуються з цього закоханого перелюбця. — Ха-вав! Дід Махтей раптом б'ють у долоні і встають. Переляканий коханець зривається, б'є головою в сітку й заплутується. — Ага, парубче, — посміхаються дід Махтей, виплутуючи сіренького переляканого птаха з сітки. — А будеш до чужих молодиць, захекавшись, бігати? Будеш у гречку стрибати?! Єсть один! Він підстрибує в клітці, б'ється голівкою об м'яку сітку і падає на дно. Я не знаю, в кого дужче тріпоче серце — чи в переляканого перепела, чи в мене? — Та не стрибай, дурнику, не стрибай! — умовляє перепела дід Махтей і клітку прикриває свиткою. І знову: — Сюр-сюр! Сюр-сюр! І знову десь аж у гречці: — Пать-падьом! І другий уже в клітці... І третій! Я дивлюсь на небо, а воно глибоке-глибоке та синє-синє, а зірок тих, зірок! Скільки ж кіп тих зірок на небі? В очах у мене щось ніби полегесеньку свербить, я кулаками протираю очі і солодко-солодко позіхаю. І ледь-ледь чую, як дід Махтей говорить: — Е, парубче, заснув! А потім обгортає мене щось тепле. То дідів піджак. І я вже не чую ні «ха-вав», ні «пать-падьом». І тільки вже під ранок, коли дуже-дуже не хочеться з-під дідового піджака вилазити, чується: — Вставай, синку, вставай! Додому підемо! Там досипатимеш! Вискакую з-під піджака, до клітки, а там аж сім! — Ого! — Ну, пішли, синку, пішли... З рушницею полюють перепілок восени, коли вже просо вклоняється хазяїнові повними китицями пшоняної каші, а навкруги проса, куди оком кинеш, — самі стерні, та копи, та скирти... От тоді на просищі з собакою інтересно настріляти повнісінький ягдташ перепілок... Ситі вони тоді дуже... Вони запливають тоді жиром, і, коли ви їх поскубете, перед вами не птиця, а грудка масла. Коли полюєте перепілок з вашим власним собакою, то це найвища насолода. — Піль! — Бах! Єсть! — Піль! — Бах! Єсть! Так що ви маєте повне право потім усім говорити: — За якусь годину-півтори мій Ральф подав мені шістдесят сім перепілок! Насилу встигав. — Піль. — Бах! Єсть! — Піль! — Бах! Єсть! От собака! Ах, і собака ж! Коли ви прийдете з полювання додому й принесете шістдесят сім перепілок, не забувайте двох правил після перепелячої охоти. Перше: обов'язково почистіть рушницю! Друге: не об'їдайтесь! |