Ленінград і ленінградці

Остап Вишня

Отже, для делікатності треба, щоб ми були ленінградськими гостями.

Я заздалегідь знаю, що, навіть як я землю гризтиму, ви мені не повірите, що ленінградки ні в трамваях, ні в автобусах, ні в тролейбусах не штовхаються.

Я сам не вірив... І досі ще, думаючи про ці дивовижні властивості ленінградських жінок, сам собі говориш:

— Не може бути!

Нічого не поробиш: факт!

В Ленінграді ви входите в трамвай, чи в тролейбус, чи в автобус спокійно, чинно, благородно, і коли вам треба пройти вперед, вам дадуть дорогу та ввічливо ще й скажуть:

— Будь ласка!

Ленінградки ремонтують своє рідне місто.

На кожній улиці ви побачите — і не на одному будинкові, — там риштування, там «колиски», а на риштуваннях і на колисках ходять, стоять і сидять ленінградські жінки.

Вони загоюють рани свого красеня города, заподіяні німецьким звіром, вони чепурять свій коханий Ленінград.

Вони дуже вже багато зробили з того часу, як розірвано було фашистську блокаду героїчного міста.

І знову ж таки не повірите: штукатурщиці, каменщиці, ремонтуючи будинки і вулиці, не заляпують вас, коли ви повз них проходите.

Вас обов’язково, коли ви самі не помітите, попередять, щоб ви обійшли це місце, а коли й не попередять, то припинять роботу, доки ви пройдете.

Не так, як деінде:

— Проходьте, проходьте!

А в цей час вам на бриль ціла лопатка глини:

— Ляп!

Ленінградки щодня миють свій Ленінград.

Ми гостювали в Ленінграді чудесної ленінградської весни, коли привітно усміхалось сонце, зеленіли дерева, ленінградки ходили своїми широкими й просторими вулицямй з букетами конвалій, і перламутрилися ленінградські ночі...

І щодня ленінградки мили свої вулиці.

І не обливали вас...

Попервах, маючи все-таки деякий життєвий досвід, я, побачивши ленінградку із шлангом в руках, зразу вдарив швиденько на той бік вулиці, незважаючи навіть на те, що не було напису: «Переходити тут!»

Дома, коли тебе обіллють, замість тротуару, то ти знаєш де сушитися, а в гостях незручно мокрою куркою ходити.

Перейшов і дивлюсь, що ж воно буде?

І що ж ви гадаєте: проходять ленінградці повз той страшний шланг, і ніхто не обтрушується, ніхто обличчя не витирає, і навіть ніхто не підстрибує, щоб лиск на черевиках урятувати.

Тоді й я ризикнув. Знову перейшов вулицю і поволеньки, не поспішаючи, попрямував прямо на шланг.

Іду, а сам собі думаю: «Ну, — думаю, — доведеться, мабуть, підскочити та: «Ух! Ух!» — вроді як колись у Псьол з водяного млина пірнав».

Нічого подібного.

Підійшов до шланга, ленінградка пальцем припинила струм, сказала «будь ласка», і я собі пройшов сухий, як порох!

Я хочу попередити, що те, про що я говорив і далі говоритиму, я роблю од щирого серця, говорив і говоритиму, як про непреложні факти, самі по собі факти. Нікого я не маю на думці ні з ким порівнювати...

Ленінградки — красиві.

Це зовсім не значить, що по інших наших прекрасних містах і містечках, селах і селищах жінки некрасиві.

Скрізь наші жінки красиві! Скрізь-скрізь! Але, невважаючи на це, ленінградки красиві!

Викрутився чи ні?

Вони красиві зовнішньо: стрункі і голубоокі, привітні і чепурно одягнені...

Але ще красивіші вони красою внутрішньою. Красою жінки-героїні, що пережила страшні, невимовно жахні роки нечуваної блокади, пережила, перенесла і перемогла разом із своїм батьком, братом, чоловіком, разом із своїм бойовим другом — Червоної Армії воїном.

Не може не світитися цей героїзм в її променистих очах, не може вистраждана нею перемога не підносити гордовито її ніжно-струнку фігуру...

Не може ленінградка бути некрасивою і зовнішньо і внутрішньо.

І ленінградка — красива.

Це — взагалі...

А оце — зосібно.

Тролейбус...

Тролейбуси в Ленінграді новенькі, чистенькі, літають ленінградськими вулицями прудко.

Здивував нас такий факт: пасажири в тролейбусах переважно чоловіки.

І все якось вони так у тролейбусі розташовуються, що заповнюють передню частину машини.

«В чім річ?» — думаю собі.

Додивився-таки.

Ну на який тролейбус не глянеш — водій (шофер) обов’язково молода і, до того, гарна дівчина.

Ну й зрозуміло, що пасажири переважно чоловіки, і всі товпляться наперед.

Самому теж довелося у тролейбусні пасажири пошитися.

Не можна витримать!

Та де ж витримати, коли спереду сидить водій, як квітка, кабіна уквітчана конваліями, черемхою, тюльпанами, — їдеш, як у казці...

Ай да й ленінградці!

Ну, ясно, що при такій організації тролейбусного руху місячний план перевозок пасажирів виконується за півтора дня.

А що робиться, як зірветься оте тролейбусне коліщатко, ролик отой з дроту?!

Ви б побачили!

Всі пасажири стрімголов кидаються того ролика до дроту пристроїти один поперед одного.

А водій стоїть, посміхається:

— Не всі разом, громадяни! Дайте он тому блондинові, хай він! Іншим разом як зіскочить, тоді ви пристроїте!

Блондин — сам не свій. Лице щасливе, посміхається, і вже так пристроює того ролика, так пристроює: одно око на роликові, а друге на водієві...

Мені так ні разу й не пощастило ролика пристроїти: молодші затирають.

Ленінградська жінка...

Хай буде щаслива, хай буде весела ленінградська жінка після всього пережитого.

Хай виростуть її немовлята, що їх так багато ми бачили по ленінградських садках, парках і скверах.

На її втіху і на ще більшу славу її города, города-героя!

— Ми любимо свій город, дуже любимо, — сказала мені ленінградка.

— Я бачу це, пересвідчився в цьому, — одказав я їй.

— І що ви на це скажете? — запитала вона.

— Одно можу з сумом сказати: як жалко, що я не Ленінград!