Як я вмер

Борис Грінченко

Я вмер.

Про це я вперше довідався з широкого друкованого аркуша, званого «Щоденне слово» і видаваного справді щодня в місті Дніпрові.

В цьому аркуші, серед «посмертних звісток», я прочитав такий допис:

«Нова несподівана смерть: умер Євген Сагайдачний. Хто знав його, читав його писання, той розуміє, яка це втрата. Його невеличкі поемки та оповідання віршем — то справжня окраса українському письменству. Це — літературні перлини, наскрізь проняті сумом-жалем. І така велика сила авторового таланту, що він примушує читача з собою плакати й сумувати над недолею людською, та разом і високо підноситися духом угору, вбачаючи ті високості, до яких може сягнути непереможний дух людський.

Але не дурно такі сумні поезії невчасно згаслого автора. Тяжке було йому життя. Він мусив без одпочину гибіти над нудною, нецікавою, нерозумною роботою, щоб добути собі і своїй сім'ї шматок хліба. Та праця мучила його, дратувала, вбивала йому силу. Тільки невеличкі частинки свого часу міг він давати літературі.

Останніми часами він тяжко занедужав і поїхав на село. Сьогодні наспіла звістка, що він умер, і його там уже поховано. Смерть спіткала його на тридцять четвертому році життя. Земля тобі пером, чесний робітнику, талановитий і щирий поете!»