Як я вмер

Борис Грінченко

(Моє марнотратство?!)

Потім він коротенько подавав мій життєпис і казав, що я завсігди мріяв про високі ідеали.

— Ну, а життя, знаєте, далеко від тих ідеалів, так через те мій приятель мало стрівав однодумців... Навіть у своїй сім'ї не стрівав, бо там його не розуміли й не підтримували... Я, звісно, не про діти його кажу, — вони занадто малі...

То це він про мою Ксеню? Про неї, що тільки й живе моїми думками, надіями й пориваннями! Як він сміє так гидко набріхувати? Взагалі, як він сміє про все це говорити? Яке його діло?! Ні, мушу вийти припинити це.

Я встав був та й спинився: ні вже, дослухаю до краю хоч цього...

А він говорив далі:

— Ну, звісно, мій приятель таки трохи й сам був винен, що не багато придбав прихильників... Бо мав таку вдачу що!.. От, знаєте, як звичайно: поет, посланець небес, «глаголом жечь сердца людей», і думає, що ніколи не помиляється в своїх думках, і обороняє їх дуже вже палко... І людям просто в вічі так і висловлює все, що думає, хоч би воно їм і не любе... Я вже йому про це й казав, та й не раз, дак де там! Ну, та я йому це прощав... Але ж не всякий, знаєте, міг його так розуміти, як я, та й прощати, — через те він і мав багато ворогів... Але ми були приятелями. Ми так часто читали один одному свої твори, і він дуже хвалив мої переклади з Лєрмонтова... (Я, знаєте, Лєрмонтова вже чимало переклав.) Я подавав йому ідеї не до одного його поетичного оповідання віршем, а він звіряв мені написане до мого перегляду й редакції... Шкода тільки, що писав він потроху і не справдив тих надій, на які давав право його талант...

І він говорив, говорив, говорив і так брехав, що мені ставало вже чудно. А люди, повіривши, ще й подякували йому оплесками, як він устав з-за столика.

А туди вже сідає новий речник. І цього добре знаю — Тищенко. Добросердний чолов'яга, закоханий у мої вірші та й у мене потроху. Оцей справді мені часто пособляв і навіть тоді, як я був без посади, приняв нас з усією сім'єю до себе на квартиру, хоч йому й самому тісненько було жити (він учителював у міській школі і мав там у ній дві маленькі світлички). Його велике щире обличчя з кудлатою бородою і дитячі добрі очі мають сьогодні якийсь особливо поважний вигляд: розгорнув верчичок паперу, читатиме критичний огляд моїх творів.

І читав докладно, широко й довго. Багато було бібліографії, багато хвали й цитат з моїх писаннів, але ж, боже мій! який дивний нетям! Я ніколи не думав, що він так мало мене розбирає, ця добряча душа! Яке нерозуміння моїх найкращих, найголовніших дум і почувань! Якими вбогими, шаблоновими, банально-прилизаними, обмежено-пристойними появлялися вони, перейшовши через призму його «критики!» Невже я коли щось таке писав або казав? Коли такі й справді мої писання, то яке ж я маю право зватися поетом за цю банальну січку з капустою? А він усе говорить! Любий мій! По правді, я тобі вдячний за твою простомовну, не лукаву до мене щирість, але ж пожалій мої писання!..

От уже йому припліскують, навіть Савенко. То це всі згоджуються з їм?..

І коли вже треба було переглянути мої писання, то чому ж цього не зробив — ну хоч Дашецький, він же професор літератури?..

Якась панночка, процвітаючи ясноколірними стрічками та блищачи дукачами й намистом, проказує мої вірші. І після попередньої критики я в кожному їх слові несамохіть шукаю тієї шаблонової дрібнодухої обмеженості, за яку мене зараз хвалено...

Що це? Невже це він буде промовляти, Котовський? Чоловік, якому я завсігди здавався запорохою в оці, який усе життя був мені найгіршим ворогом, шкодив мені скрізь, спотиньга кусаючи, як зрадлива собака! І він має промовляти й лицемірно хвалити мене, шиплячи в душі зо злості?

Так, він сів за стіл, і я бачу просто себе його викохане, випещене панське обличчя, з коротко підстриженою борідкою, з ласкавим медяним усміхом червоних губів. От чую його солоденький голос:

— De mortuis aut bene, aut nihil¹ — святе правило, і я його шаную більше, ніж хто інший. Через те я ні в якому разі не насмілюся нічого казати про саму особу нашого небіжчика-поета. Говоритиму тільки про літературні його твори.

Мені полегшало: він мене не хвалитиме, тільки лаятиме, — це все ж ліпше.

— Всі згоджуються, що Євген Сагайдачний мав пречудовий поетичний хист, бо ж безперечно треба мати хист, щоб писати такі гладенькі вірші. Вірш у його справді легенький, бо автор не надуживає його і здебільшого йде туди, куди веде його вірш, одміняючи, відповідно до його, і зміст свого твору. Зміст же в його звичайно дуже цікавий, бо дорогий наш поет писав на пекучі сучасні теми, добираючи такі, які обробляли вже всі поети-сучасники, і таким робом теми ті вже мали — сказав би так — патент на цікавість. Зрозуміло, що в такій роботі він не міг не сходитися дуже з тими авторами, що поперед його про це писали, але він завсігди брав у їх тільки найкращі, найпоетичніші місця. Це не значить, що високоталановитий автор не був оригінальний — навпаки, оригінальність його поглядів завсігди виявлялася тим, що загально дозволене здавалось йому злочинством, а загально гуджене — хвальним ділом. Через те дехто давав йому догану, що його докори задля нас неоправдані, а його поради або неморальні, або практично непридатні. Я ж не буду ганити поета, бо кожен має право казати, що хоче. Твори незабутнього поета довго ще будуть у нас читатися, бо після Шевченка у нас занепад поезії, і ми не маємо кращих авторів... хоч він писав так мало, що його твори — крихотки, коли рівняти до того, що зробили інші письменники...