Дядько Тимоха

Борис Грінченко

Дядько Тимоха... Як живий устає він у мене перед очима... Здоровенна кудлата голова з рудою бородою, з обличчям, умазаним у киптяву й сажу, з голубими очима, такими голубими й добрими, що кожна дівчина забажала б такі мати. А проте очі ті не всякий міг помітити, бо ховалися вони під стріхою з рясних довгих брів. Голову вткнуто йому на широчезних могутніх плечах, а ввесь Тимоха держався на двох стовпах, обутих у велетенські чоботища. На превелике лихо, один стовп був дуже кривий, і Тимоха більше волочив його, ніж ходив на йому. Дядько Тимоха був коваль, і дві його здоровенні жилаві руки з засуканими рукавами щодня, як пірцем, повертали й гупали важким півпудовим вершлягом по залізному ковадлу так дуже, що те гупання чути було далеко селом, хоча кузня Тимошина й стояла аж на краю, на вигоні. Коваль він був знаючий, дотепний, тому ж то, тільки почують на селі це важке гупання, так зараз і чвалають до ковальні дядьки, несучи поламані сокири, необшиновані колеса, ведучи непідкованих коней. З Тимохою ніхто ніколи не торгувався, бо всі звикли до того, що коли він скаже яку ціну, то вже не скине й копійки. Коли ж хто-небудь, не знаючи його звичаю, давав йому менше, ніж він заправив, Тимоха, нічого не відмовляючи, одвертався до свого ковадла і починав гупати вершлягом. Чоловік, силкуючися перегукнути цей гугот, кричав:

— Ну, що ж? Бережись!

На ці слова Тимоха своїм могутнім басом відмовляв, покриваючи голосом гупання:

— Піди, розкажи своєму дідові!

Як же чоловік, ще трохи підождавши, накидав йому копійку або дві, Тимоха гукав:

— Поцілуйся з своїми двома копійками!

Кінець був звичайно такий, що чоловік платив Тимосі стільки, скільки той хотів, бо другого коваля у селі не було.