Дядько Тимоха

Борис Грінченко

— Василю, куди ти? — гукнув дядько Тимоха, копирсаючи кліщами у горні.

— Додому, куди ж! — одмовив я, сердитий на його.

— Чого?

— Чого! Того, що хочу! — хотів був сказати я ще сердитіше, але почув, що сльози клубком підкотилися мені до горла.

— А! Так ти додому? Так я ж тебе не пущу! — гукнув дядько Тимоха, і тої ж миті дві здоровенні засукані руки обхопили мене:

— Пустіть мене, дядьку, пустіть! — кричав я пручаючись і чуючи, що в мене очі вже повні сліз. — Пустіть, ви сердиті!..

— А! Сердитий?.. Гаразд!.. А це що?

І я опинився знов долі, а мені до ніг брязнуло щось із Тимошиних рук.

Я підняв його і прикипів до місця з радощів... Такого щастя я ніколи не сподівався. Я тільки марив про його, часто марив, і одного разу навіть признавсь дядькові Тимосі, але ніколи не думав, щоб він мені скував справжню залізну невеличку шабельку.

— О, дядечку! — тільки й міг скрикнути я, хапаючи шабельку в руки.

Мої мрії справдилися: тепер я можу піти проміж хлопців певний, що ні в кого нема такої штуки, що я зовсім козак із шаблею.

— О, дядечку! Які ж бо ви добрі!..

— Добрий тепер, а то сердився, пуцьверинку!

Але я вже не слухав його: вхопивши шабельку, я повертав її на всі боки і розглядав свій дорогий скарб. Нарешті, не мігши вдержатись, я крикнув дядькові Тимосі: «Я зараз!» — і чимдуж чкурнув до хлопців похвастати подарунком.

Згадуючи тепер дядькове Тимошине обличчя, яким воно було в ту хвилину, і його добрі голубі очі, я не зважуюся сказати, хто з нас був тоді щасливіший — я чи він.

Казав уже я, що дядько Тимоха пробував собі молодиком. Всі так ізвикли бачити його без подружжя, що надзвичайно здивувались, дочувшися, що він має одружитися. Уперше я це почув у своїй сім'ї — батько казав про це матері й додав:

— От, на старість розуму рішився!

— Зовсім скрутила чоловіка, — промовила мати. — Пропаде він з нею ні за що!

Ці слова як ножем різонули мене. Дядько Тимоха пропаде ні за що! Мені так зробилось у цю хвилину жалко його й страшно, що я, вхопивши шапку, побіг до його. Він кував, як і завсігди, тільки був тепер сам, без молотобійця. Я вбіг у ковальню і, нічого не розбираючи, не оберігаючись розпеченого заліза, кинувся до його.

— Що це ти, Василю! Бережись, попечешся! — придержав мене дядько Тимоха. — Чого це ти?

Але я не міг нічого відмовити і почав тільки хлипати.

— Оттакої! — здивувався Тимоха. — Чого це ти рюмсаєш? Що це тобі?

— Мені вас, дядьку, шкода... — ледве міг я вимовити.

— Мене? Отака ловись! А що ж я? Вмираю, чи що?

— Але ж ви хочете одружитись, і мама... кажуть, що ви... ви пропадете... — і сльози знову полились у мене з очей. — До кого ж... я... ходитиму тоді?

— Так он що... — промовив дядько Тимоха, трохи помовчавши. — Ну, цього не бійся, — я ще не загину, і ходитимеш ти до мене, як і ходив.

Мабуть, дядько Тимоха вмів мене розважити, і через який час я покинув плакати.

Дядько Тимоха одружився.

Я ходив до його в ковальню, як і раніше, і часто бачив його жінку. Була собі вона невеличка моторна молодиця, чепурненька, щебетлива. Сирота без хати, без шматка хліба, вона пішла за дядька Тимоху, щоб не жити голодною й холодною, тиняючись по наймах. Так казано в нас у сім'ї і лаяно її, казано, що вона одурила дядька Тимоху, що не любить його і що нечесно дівувала. Я слухав це все і, хоч не все розумів, але ж став не любити Пріську (так її звали) і завсігди тікав з ковальні, коли часом вона була там, як я приходив. Але дядько Тимоха любив її, здається, без краю — принаймні він з неї очей не зводив, як вона заходила до його і стояла у чорній похмурій кузні, серед кіптяви, диму і залізних уламків весела, чепурна, молода. А він, чорний, умазаний, кривий і старий, таким бідолашним здавався поруч із нею, що мені невимовно жаль було його в такі хвилини.

Минав рік. Дедалі, то все більше та більше я став помічати, що дядько Тимоха смутний. Знаєте, дитяче серце чуле на це, а найбільше ще до того чоловіка, кого любить. Так і як...

Згадую, що це було восени. Я чогось давно вже не був у дядька Тимохи, і мені схотілося побігти до його.