Дядько Тимоха

Борис Грінченко

Ще не доходячи до ковальні, я почув, що хтось у їй кричить. Я здивувавсь і ще скоріше побіг. Добігаю — дядьків Тимошин голос. Тільки я на двері збіг та так і скам'янів на місці. Я ніколи не бачив таким страшним дядька Тимоху. Лице бліде, аж синє, — дарма, що на йому сажа й кіптява налягли, очі страшні, блискучі, у руках вершляг. Він маха їм, іноді б'є по ковадлу, сам кричить:

— А! Так! Одурити старого дурня!.. Молодший, кращий!.. Так йому, старому йолопові, й треба, — не квапся до молодих!.. Так!.. Але ж і падлюка!..

І він ударив вершлягом по ковадлу.

— Одурила! Наче я не любив її... Та я її вб'ю, вб'ю прокляту!..

І він знову махав вершлягом, знову гупав по ковадлу.

Він був п'яний.

— Та годі бо вам, дядьку, — вмовляв молотобоєць, — ще може й на добре повернеться.

— На добре? — ревів Тимоха. — На добре, кажеш? Ні вже, тепер он на яке добре повернеться, як я їй оцим молотом голову розвалю, вб'ю її, роздавлю, як жабу!

Він кричав так люто, а його обличчя було таке страшне, що я, зостраху, кинувся геть із кузні...

Увесь день до вечора я пролежав у бур'яні на нашому городі. Ні їсти, ні пити я не міг нічого. Дома думали, що я хворий.

Уранці я не втерпів і знову побіг до ковальні, щоб хоч подивитися, що там робиться. Але ковальня була замкнена. Другого, третього дня — теж. Дядько Тимоха не робив у кузні, а в нас у сім'ї казано було, що він п'є. Я мучивсь і щодня по кілька разів бігав до ковальні дивитися, чи нема його там, і робив це крадькома, щоб ніхто не знав. Але ковальня все не відмикалася.

Так проминув тиждень.

Одного ранку, нарешті, я діждався свого: я побачив дядька Тимоху біля кузні. Стиха я підійшов і глянув на його. Глянув і злякався: обличчя бліде, очі позападали, якась мука світиться в їх. Увесь якийсь мов пригнічений він, а зістарівся так, що й не пізнаєш. Одягнений у кожусі, за плечима торбина. Стоїть, замикає кузню. Побачив мене — зрадів.

— А, Василю, і ти тут! Давно я тебе не бачив.

Замкнув, немов іти хоче.

— Дядечку, куди це ви?

— Треба йти.

— Куди йти?

— Далеко.

— Як-то далеко? Чого далеко?

— Того, що в своїй хаті місця нема...

Я й сам не зчувся, як він нахилився до мене, як обняв мене і почав цілувати. Чую, сльози на моє лице капають, капають...

— Дядечку, голубчику, що це ви?

— Це я так, нічого, Василю... На старість, бач, плакати задумав... Прощавай, мій любий, прощавай!.. Адже ти один, мабуть, на всьому світі любив мене... Прощавай!..

І я вже плачу, ридаю, вхопившися за його руками.

— Ой, не ходіть, дядечку, не пущу!.. Не ходіть, або мене з собою візьміть!

Але не помоглося — пішов...

Кажуть, дитячі сльози — дурні сльози. Не завсігди, мабуть...

Уже потім, як підріс я, розказувано мені, як воно сталося. Тимошина жінка пішла за його тільки через те, що нікуди було подітися, — то вона недовго прожила з старим і знайшла собі сусіднього парубка. Поки Тимоха не знав цього, то було добре, хоч і все село про це відало. Але одного разу він, вернувшися з ковальні порано, спіткав у себе в хаті того парубка і зрозумів усе. Він і слова не сказав жінці, а запив страшенно і все сварився й нахвалявся, що вб'є її. Але до неї не йшов. Вона ж сподівалася, що це перейде, і не чіпала його. Через тиждень одначе він кинув пити, витверезився й пішов додому.

Жінка була в хаті. Мовчки зібрався він, одягся, узяв дещо і, вже виходячи з хати, промовив.

— Зоставайся сама — хата єсть, худоба якась єсть — живи! Може, щасливіша будеш... Тільки не одури й його, як мене одурила. Хай тобі бог простить.

І більше нічого...

Жінка зосталася — повія була на все село.

Через тиждень після того, як дядько Тимоха пішов з села, ми перечули, що він у наймах, за коваля, в якогось пана; а місяців через півтора прийшла у волость звістка, що в полі, біля шляху, знайдено замерзлого чоловіка, а був то дядько Тимоха... Казано, що він страшенно пив і п'яний замерз у полі.

Я плакав гірко, як почув про це. Та й тепер сльози набігають на очі, як згадаю я безщасного дядька Тимоху, згадаю, як він любив мене і як його заносило снігом у полі одинокого, замерзлого... Сльози знову набігають, як і тоді.