Двоє вночі

Олесь Гончар

Художник був у зеніті слави, розум його променився могутньо, і зблизитися з ним бажано було навіть вождеві.

Той, перед ким тремтіли держави, кого всі боялись, віч-на-віч з митцем ставав людиною звичайною, безвладною, людиною, якій живеться досить холодно і яка дорожить можливістю зігрітися біля вогнища чужої душі. А душа ця була яскрава, багата, рідкісно щедра, і не дивно, що стосунки їхні стали майже дружніми — була принаймні одна така смуга в їхньому житті.

Розповідають, що коли славетний митець приїздив з України до Москви й зупинявся в тому тихому завулку, де тоді, в тридцяті роки, мешкала його дружина, Сталін розшукував його, бувало, що сам і приїздив до нього, щоб забрати з собою на прогулянку. Відчиняв дверцята своєї чорної масивної машини, пропонував йому сідати поруч себе, гість сідав, і вони їхали по нічній Москві. Траплялось, що в зовсім несподіваному місці подавався знак, автомобіль спинявся, дверцята відчинялись, випускаючи обох на брук.

Відомий факт, коли вони цілу ніч пішки гуляли Арбатом, неквапом крокували поряд безлюдною нічною столицею.

Лункими були їхні кроки, бо пора осінньої сльоти відійшла, рання голоморозь скувала землю, нахолодила бетон і граніт. Останнє листя, примерзнувши, осипалося враз, і вітер гнав його тротуаром з жерстяним шерхотом.

Ішли двоє, цілком поглинуті бесідою та своїми думками, вулиця була перед ними пустинно-відкрита, навіть двірники поховались, тільки якісь темні тіні сахалися в підворіттях — то зникала варта, хапливо беручи під контроль увесь район їхньої прогулянки. Варта, вона відчувалась довкола, як відчувається беззвучна присутність кажанів у нічному повітрі; десь тут була вона, чатувала, наслухала, стежила, ока не зводячи зі свого об’єкта, з людини-божества, одягнутого в шинелю, дивуючись, як міг той, другий, звичайний собі кінорежисер, почуватися з вождем так невимушено й вільно, простувати з таким незалежним виглядом.

Збоку й не вгадати, котрий із них підлеглий, котрий — людина великої влади. Один — вищий. Високо піднята голова, природно-гордовита постава, капелюх по-артистичному трохи набакир, з-під капелюха вибивається пасмо сивини. Пальто на нім легке, елегантне, руки за спину закладені вільно. А поруч постать натоптувата, ступає важко, час від часу торкаючи знаменитим жестом свій вус — той вус, яким досить поворухнути, щоб людина стала щасливою або щоб людина перестала існувати. Іде в картузі, в акуратно застебнутій шинелі, в шинелі, яка вже стала гранітом, литою бронзою блищить з п’єдесталів, і навіть у літню спеку, коли людям і в ситцеві жарко, вона в кожнім райцентрі виглядає закіптюженими гіпсовими полами з кущів.

Справді, з вигляду не скажеш, котрий із них владар, а котрий підлеглий. Просто двоє запізнілих перехожих крокують нічним Арбатом.

— ...Бога в людей відібрали, церкви порозвалювали, навчили нас красти — ніколи ж стільки злодійства не було! Таке чуємо. І є в цьому правда, товаришу Сталін. Ніколи ще стільки не крали, хабарництва не було стільки — навіть за батюшки-царя! Женщина, вибачайте, втратила сором од горя й нестатків, в пазуху, до свого материнського лона, крадений качан кладе. Це та, яку Джорджоне Пречистою малював... Та — качан, та — жменю зерна, а та — хоч картоплинку з поля несе (бо грами ж на трудодень даємо!). Чи дивно, що й діти її потім уже звикають, тягнуть, що трапиться під руку, не вважаючи це злодійством... І те, що діти, — найстрашніше. Ми, — кажуть, — не крадемо. Просто беремо. Бо воно наше. Ми його робили. І нам треба їсти.