Двоє вночі

Олесь Гончар

“Ви згущуєте барви”, — так сказав би вождь, якби це було десь на людях, на засіданні абощо. А тут лише черкнув ребром долоні по своїх вусах і, похнюпившись, підохотив:

— Кажіть. Все кажіть. Я слухаю.

— Багато людей на світі ще тяжко живуть, товаришу Сталін. У них, по Парижах, безробітні попід мостами ночують, діти в смітниках риються — боляче дивитись. Одначе ж і в нас не такий уже рай, як дехто, безсовісний, малює... Їхав ось поїздом — на станціях стільки людей з клунками, стільки облич з печаттю турбот і смутку глибокого. Там мати серед лахміття дитя приколисує, а там гуртом посхилялись над оселедцем і солонцюють, давно такого не пробували... Повітря затхле, брудно, а змучені люди — і з дітьми, і з хворими — гнуться на такій перевалці всю ніч...

— Цього колись не буде.

— Треба, щоб швидше не було.

Місто спить. Без людей вулиця незвично простора. Небо в ядерних зорях, холодних, осінніх, і по них зрідка пробігають розріджені димчасті хмари. Десь далеко ліворуч, за громаддям будинків, за зірками і темрявою, зненацька зринає розпливчасте тисячоголосе, аж моторошне серед ночі “ура”. Потім чути суворий, чіткий радіоголос — команду колонам. Незабаром буде свято, і там уже готують парад, марширують, тренуються, доки місто спить і площі вільні. Безгоміння на деякий час, потім вітер знову доносить ошмаття “ура”, гупотняву колон (від яких, здається, й тут земля стугонить), радіоголос сердито, на весь майдан вичитує комусь за недостатню злагодженість вітання, і обом стає на мить ніяково — і тому, на чию честь кричать, і його супутникові — того аж пересмикує від цього порожнього нічного “ура” і запопадливості невідомого колеги-режисера, що все те дійство готує.

Ніби щоб розвіяти незручність, вітер загуркотів дахом на будинкові через вулицю, по-нічному гучно загуркотів. Будинок тьмаво освітлений, старовинної архітектури, і, на якийсь час уповільнивши крок, вони підводять очі на поверхи, погляди їхні мандрують по фризах та мармурових атлантах, що тримають на собі вічну вагу, та по рядах венеціанських вікон, у яких давно вже не світиться. Прямують далі, карбують крок роздоллям асфальтованої вулиці, і митець, молодо, артистично ступаючи, на ходу розвиває перед можновладцем свої могутні архітектурні ідеї. Сталін слухає. Сталін зацікавлений, Сталін перепитує про деталі: як митець собі уявляє те або те. Адже все це можна й треба здійснити. Майбутнє місто, вище спорудами за піраміди фараонів, уже владно виростає в його нестримних видіннях.

— Наша епоха мусить мати свій стиль.

— Так, кожна епоха має увічнити себе.

— Тільки де їй знайти своїх атлантів?

— Вони є, товаришу Сталін. Вони погорбатіли від труда...

Стали навскоси переходити вулицю, і цієї миті із-за рогу їх зненацька вдарило світлом фар, пронизливо летючим криком сирени.

Вони відступили. Перезирнулись. Страху не було на обличчі ні в того, ні в того. Не було — вони взаємно в цьому пересвідчились. Страх не принизив їх, хоч авто прошугнуло мимо них зовсім близько, на безумній, на пострільній швидкості.

В цій недозволеній швидкості було щось безкарне, дике, свавільне, в зухвало налетілих фарах було щось сліпе, як стихія. А як же варта? Чия голова завтра має з плечей полетіти? Крик сирени був летючий, схожий на свист степового бандита, і він, проносячись, здається, не стільки попереджав, скільки хотів наполохати, зламати душу, поглумитись над страхом двох запізнілих арбатських перехожих...

Навіть якщо ці двоє — Сталін і Довженко.

Так, вони для цього нічного авто значили не більше, як тільки двоє звичайних запізнілих перехожих. Шалені колеса могли збити їх, розчавити, знищити. За долю секунди могло б їх не стати. Той, що промчався, звісно, заслуговує смертної кари, його буде виявлено, але хто він? Чиє зухвальство дозволило собі тут прошугнути, вітром погибелі обдати їх?

Лихач, захмелілий гультяка чи...

— В народі, товаришу Сталін, це авто... знаєте, як звуть?

— Як?

— “Чорний ворон”.

Сталін пильніше глянув у хвіст машини. Рубінова цятка сигналу вже зникала за поворотом.

— Він повен людей. Щойно піднятих з постелі. Людей, можливо, й невинних.

— Ви помиляєтесь. Там — вороги народу.

— ...Можливо, й невинних. Десь за тими високими венеціанськими вікнами чи за малими вікнами підвалів зараз, може, побиваються в горі їхні близькі. А самі вони? Їх позбавлено найдорожчого — свободи. Світ їхній звузився до розмірів домовини. Суцільна темрява, і тільки вічко-душник над головою, і крізь те вічко людям видно, що небо — зоряне.

— Вічко, небо зоряне — все це інтелігентські сентименти, товаришу Довженко, — в голосі прохопилось роздратування. — Історія до таких речей глуха. І звідки вам знати, як там, у тому “вороні”?

— Людині дано уяву. Я уявив. Це неважко.

— Біда людей мистецтва в тому, що вони на все довколишнє накладають свої естетичні закони і лише цими законами вимірюють життя. Їм здається, що мистецтво — шпиль, вершина всього і немає влади, дужчої за владу мистецтва. Вона дійсно велика, але не найбільша. Є в житті влада всеосяжна. Вседолаюча. Ви мовчите?

— Мовчу.

Знову розлуння кроків, голий посвист вітру в деревах, а в підворіттях знову кажановий рух тіней.

— Наскільки я спостеріг, ви, товаришу Довженко, не з лякливих. Ви не злякались чорного фургона.

— Ніби ні.

— Нічого не боїтесь?

— Боюсь.

Сталін ожвавів:

— Чого саме?

— Боюсь... забуття. Тільки забуття!

Електричний, зсередини освітлений годинник, під яким вони зупинились на розі, показував уже пізній, переддосвітній час. Сталін, видно, вирішив, що прогулянку на цьому можна кінчити. Гострі, пронизливі очі в гіпнотизуючій зібраності зупинилися на обличчі митця.

— Я знаю, що ви думаєте, товаришу Довженко... Ось, мовляв, ми ходимо з ним нічним містом — тиран і художник, і я кажу йому в вічі правду...

— Те, що я говорив, — дійсно правда.

— Тільки я не тиран. Принаймні не народжувався таким. — В голосі його пробився смуток, і в тернах очей теж на мить зринуло щось глибоко сумовите, щире. Те, що з ясного дитинства, із гір Кавказу. Те, що від матері.

Глянув на Довженка з жалем розставання, поглядом людини майже беззахисної, приреченої на самотність.

— Вас підвезти?

— Дякую, товаришу Сталін. Я пройдуся. Я — схвильований.

Потиснув простягнуту Сталіним білу, по-жіночому маленьку руку.

Метушня варти, удар металевих дверцят — і вже художник лишився на розі сам.

Усім, що сталось, Довженко був справді глибоко схвильований. Нічна прогулянка Арбатом. Сам на сам з вождем. Сталась подія, про яку завтра знатимуть володарі кабінетів. Йому заздритимуть. Розпитуватимуть про найменші відтінки. Він не крився перед собою, що ця найвища увага лестить йому, і не почував докорів сумління за таке марнолюбство. Тиран і митець? Сила влади і сила мистецтва в їх зіткненні — це справді могло б стати темою окремого твору...

Вітер остуджує розпашіле збудженням обличчя, постійної втоми, яка настане колись, ще нема, є в усій поставі оте, помічене друзями, пружне, орлине.

Сам як орел і по-орлиному якось іде!

Випростаний, дужий, ішов під поривами вітру самою серединою вулиці, ішов аж там, де мають звичай гасати ночами “чорні ворони”, обіймав поглядом бескеття будинків і знав, що деякі з них уже приречені, вони будуть незабаром розтрощені й знесені, щоб дати простір для втілення сучасних архітектурних ідей, для шпилястих величавих споруд нової ери. Не міг передбачити лише, що в казенному виконанні чиїсь і навіть його власні гармонійні видіння приберуть форму претензійних, помпезно-важких хмародряпів...

Був повен сили й дерзання. По-юнацькому радувала його можливість безборонно-вільно крокувати серединою вулиці. Неначе десь на роздоллі придеснянських лугів. Танки прогуркотіли віддалік через майдан. Гупотнява майбутнього параду, даленіючи, глухо тонула за кварталами. Двірники взялися ганяти листя, що з залізним шерхотом тікало від них вулицею. Розповісти б усе двірникам! Розповісти про своє безстрашшя, про невгасиме бажання казати правду і про те, що навіть Сталін змушений слухати її. Він слухає, коли говорить митець.

“А чия ж таки влада сильніша? Ви кажете, ваша, товаришу Сталін, але чому ж, як я спостеріг, і вас не минає та мить, коли людину пригнічує сумнів, і тривога, і смуток?”

З високо піднятою головою крокує митець, крізь посвисти вітру несе в душі розлив співчуття до всіх: будь то змучені люди вокзалів чи всесильна людина в шинелі. Бачить у скверику пам’ятник тому, з ким щойно ходив, десь аж угорі на фронтоні будинку вітер шарпає величезне полотнище знайомого всьому світові портрета, і в уяві художника знов постає загадковий прижмур холодних очей, налитих смутком самотності. Під час прощання Сталін наче поник, наче похилився, і густі вуса його злегка торкнуло усміхом, йому невластивим, якимось прохацьким, майже запобігливим. Так! Владі його немає меж, але й він, той, чия влада безмежна, на якусь мить ставав перед художником схожим на прохача, запобігаючи співчуття й підтримки, шукаючи в нього захисту перед вічністю.