Магда

Олесь Гончар

Там, де одна з доріг веде із Тернівщини, через виярок перекинуто невідомо ким і невідомо коли дерев’яний місток. Дошки на ньому завжди грають, зяють дірками так, що аж дивно, яким чином через хистку цю споруду вдається перебиратися влітку величезним гарбам із снопами. Біля містка внизу з давнього часу рипить журавлем громадський колодязь, а ліворуч балкою зеленіє чимала галявина, нічийний клапоть землі — він у нас зветься Клинчик. Особливість цієї території в тому, що вона нікому не належить, тобто вона всіхня, будь-чия коза може собі тут вільно пастись. З узбічних схилів та круч сюди збігають талими та дощовими водами всі рівчаки, наносять мул, і тому трава тут гарно росте, яро зеленіє, навіть у літню спеку. Від Клинчика й далі за село тягнеться широка балка, вся вона розподілена на смужки, на так звані підмети, де здавна сіють коноплі, там за кожен вершок землі, за кожну хоч на долоню зсунуту межу часом зчиняються сварки та ґвалти, ворогуючі сторони посилають одна на одну страшні прокляття, найзавзятіші, буває, хапаються за істики або й за вила-тройчаки. Зелена латочка Клинчика тим часом вільно собі гуляє, в дружбі живуть тут кучерявий спориш та сестра його біла конюшина, подорожник під ноги м’яко стелиться, а лопухи ростуть над калюжами більші, ніж будь-де. Посеред галявини старий колодязь з потемнілим від одвічної вологості зрубом скрипить та скрипить журавлем, напуваючи водою всіх — і сільських, і проїжджих, за колодязь у нас ніколи не сваряться, він теж всіхній, кожен, кому з руки, приходь і черпай цебром чистої, джерельної з глибини. Хай яка буде спека, а води тут ніколи не меншає.

Нас, хлопчаків, Клинчик просто магнетизує, притягує своєю вседоступністю. Він для нас мовби для моряків міжнародні води, де кожному кораблеві дорога відкрита і простори належать всім. Тільки зазеленіє напровесні першою травичкою ця наша територія, уже ми тут як тут із своїми саморобними м’ячами, що їх виготовляємо з коров’ячої шерсті, коли корова линяє, тим-то й м’ячі (розміром з тенісні) у нас всякої масті — руді, бурі, а то й чорні, кожен під колір тієї, яка в кого линяла.

Хлоп’яча галасня на Клинчику не вщухає з ранку й до вечора, ніде нашим юним борцям так азартно не борюкається, як тут, та все ж роль Клинчика в нашому житті зовсім цим не вичерпується, справжнє його покликання в іншому — в тій неминучій події, яка щоліта і щоразу зненацька, мов дивне й неодмінне явище природи, звалюється на нас і на кілька днів чи й тижнів зовсім порушує часоплин рівного тернівщанського існування.

Шатра циганські з’явились на Клинчику!

Крім дітвори, не було тут нікого, і раптом якогось там дня, частіше всього надвечір, на одній із наших степових доріг з’являються ті, кого ми ждемо й водночас побоюємося, від кого дорослі велять нам, малим, триматися осторонь, бо можуть дитину вкрасти й завезти світ за очі; будеш вік у шатрах й ніколи не побачиш своєї Тернівщини... І все ж ми нестерпно чекаємо їх, тих, що наближаються шляхом...

Вільні люди! Люди в шатрах, у шарабанах! Цигани з циганками, з циганчуками та з циганчатами. Коні притомлені, пилюка димком з-під коліс, чорноброві жінки з немовлятами кубляться в кибитках, всміхаються до нас, мов до знайомих, чоловіки поважно йдуть побіля возів у чоботях закіптюжених, поблискують срібними перснями на руках, поляскують батіжками плетеними, і всі вони, бородаті й безбороді, поглядають на нас весело й приязно, кине котрийсь жарт та ще й підморгне! Одне слово, зовсім ці люди не такі, щоб нам від них тікати, ховатись чи почувати до них ворожість.

Прямують зі степу валкою, усім своїм гомінливим табором наближаються до нашого Клинчика, наче заздалегідь знають, що ніхто їх звідси не прожене, що це якраз той клаптик землі на світі, де має право зупинитися кожен. Адже й колодязь, і травичка, і ринва, щоб напувати коней, — все тут, як і оте небо та сонце, призначено для кожного подорожнього, звідки б він не з’явився і хоч хто б він там був.

Дивом було саме це, що не питались, чия земля, чия вода, чи можна отаборитись. І нашим людям також нікому не спадало на думку боронити їм ставити шатра.

Вільні люди, де вони кочували, де мандрували від минулого літа із своїми шатрами? Чи це ті самі, що й торік мали тут своє стійбище, чи вже інші? Десь були, ворожили, міняли коней, мали якісь пригоди... Одначе ніколи від них не почуємо ні зізнань, ні скарг про пережите в нетутешніх краях, серед інших людей, і все ж почувається, що бачили, ой як багато бачили циганські ці очі на своїх вічних шляхах! І ось тепер повертаються до Клинчика, повертаються з набутком невідомих нам радісних чи гірких пригод, несучи на обіддях коліс і пил доріг, і безліч своїх таємниць.

Доки на Клинчику дорослі напинатимуть шатра, а наші смагляві ровесники-циганчуки пускатимуть розпряжених коней на пашу, вся Тернівщина — до найдальших балок, до нижніх і верхніх кутків — буде оповіщена, аж навшпиньки ставатиме в нечуваному пожвавленні, у веселому переполосі: