Магда

Олесь Гончар

— Давай хоч що-небудь, — засміялась вона грайливо.

Зніяковіло озирнувшись сюди-туди, я зірвав, хапнув перше-ліпше зіллячко, що трапило під руку, й поклав просто в простягнуту Магдину долоньку. І тієї ж миті пошкодував, бо гадав, що дівчинка образиться, викрикне щось гнівне, лайливе, шпурне мені те зілля межи очі (дарунок мій виявився листочком подорожника та білою квіточкою конюшини), Магда, однак, невдоволення не виявила, ба навіть подивилася на мене своїми великими, враз посерйознілими очима якось особливо пильно й проникливо, ніби завдяки саме цьому невмілому дарунку вперше помітила мене й вирізнила з-поміж інших.

— Хочеш, я тобі так, без нічого, поворожу? — сказала Магда.

Острах пройняв мене, жарко стало, аж сліпо якось, і я ніяк не зважувався подати їй для ворожіння долоню, хоч циганочка ждала. Не було вже в її очах сміху та сонця, як під час танцю, стали вони задумливі і майже по-дорослому вабили до себе гарячою дитячою щирістю, — певне, якби мав я сестричку, саме такий погляд був би у неї.

— Без нічого, за так, — повторила Магда.

Товариство примовкло, всі вичікували, чим це кінчиться, треба щось було їй відповісти, я ж тільки супився й чув, як вуха в мене червоніють.

— Не бійся, я злого тобі не наворожу, — мовила Магда довірливо і сама взяла мою руку.

Дітлашня наша при цьому й зовсім завмерла, ніхто й дихнути не смів, доки циганочка, нахилившись, вдивлялась в мою долоню, пильно-пильно розглядала на ній оті лінії-павутинки серед подряпин, ледь помітні рисочки, що на них ніколи мені й не думалось звертати увагу.

— Що там? — запитав котрийсь із хлопців, не втерпівши.

— Тихо, не заважайте, — владно мовила Магда, і гуртик наш знову занишк.

Щось малорозбірливе, майже сумовите шепотіли Магдині уста, звертаючись до тих природою даних ліній, до тих павутинок на долоні, де пишеться людська судьба. Оченята змружились, повненькі губи ворушились суворо, щось вимовлялося про дальні дороги, які тебе ждуть, і про казенний дім, що його не минути, і про горе, що його конем не об’їдеш, після якого, однак, жде тебе шлях великий, переміни щасливі, бо як же людині без них.

Рука моя так гарно почувалася в руці малої ворожки, я весь горів, палаючи від ніяковості й від свого дитячого сум’яття, від того, що Магда виділила мене і з такою ось щиросердою уважливістю, нічого не вимагаючи взамін, наворожує мені прийдешню долю.

Більше нікому не стала вона того дня ворожити, дарма що хлопці звідусіль кинулись до неї з своїми долонями, і розважати танцем нас теж більше не стала. Помітно змінилась Магда після того ворожіння, стала якась задумлива, зосереджена й, підтримуючи у фартушку зібрану за свій танок данину, пішла до шатра, зникла в ньому, і хоч ми її ще якийсь час чекали, вона не з’явилась.

Увечері ми, ясна річ, знову були коло вогнища, і циганська молодь після вечері, як водиться, знов розважалася танцями, співом та борюканням, малолітки їхні віддавалися забавам разом із дорослими. Тільки Магда чомусь трималась осібно, сиділа біля свого шатра, зіщулившись так, ніби її морозило, хоч вечір був теплий та зоряний; щулилась там і тільки час від часу зиркала спідлоба у бік нашої дитячої ватаги, і мені здавалось, що то вона мені шле свої позирки. Присмучені очі Магди наче щось хотіли сказати, чимось таємним мені відкритись, — чи це так лише малювала моя уява?

Допізна тривали розваги, вогнище то пригасало, то знов розгоралось, коли циганчуки підкладали в нього сухих коров’ячих та кінських кізяків. Мабуть, ми гультяювали б там і до півночі, якби матері не стали загукувати нас по домівках. Та коли ми, віддаляючись, спинились на горішній вулиці, нам і звідти видно було серед Клинчика патлатий яскравий вогонь і постаті людей, що сиділи біля нього кружкома, освітлені полум’ям. Неголосна пісня долинала звідти, і нам так хотілося, щоб те вогнище на Клинчику завжди було, щоб мали ми до кого щовечора бігати, а моїй руці так праглося ще раз побувати в отій маленькій ворожчиній руці. Ще й дома перед сном чувся мені приглушений до шепоту Магдин голос, її ворожбитські примовки, що хоч і незрозумілі, а западали в саму душу. Все думалось, як старалась Магда при ворожінні, як бровенята зводила в напрузі, припадаючи до тих твоїх рисочок на долоні, і все тільки для того, щоб прозирнути в твою долю, щоб своїм проникливим, аж болісним, словом-заклинанням накликати тобі добру прийдешність.

Вранці, коли я, за звичкою, вискочив на пагорб нашого кутка, щоб глянути на Клинчик, моє серце обмерло: порожньо! Ані духу! Жодного шатра! Згодом могли ми з хлопцями розглядати лише попіл після циганського вогнища та ямки, де ще вчора стирчали кілочки, до яких було напнуто шатра. Мовби і не гомонів тут щовечора табір цих непосидющих людей, знялись удосвіта, десь уже далеко в степах куриться тепер курява з-під їхніх коліс — спробуй вгадай, у якому напрямі вони рушили, куди повела їх дальня дорога і чи хоч раз озирнеться Магда зі своєї халабуди на нашу Тернівщину?

Десь на інших Клинчиках яскравітимуть їхні вечірні вогнища, комусь іншому Магда ворожитиме, викликатиме долю, а от чи хто-небудь наворожить, навіщує долю їй самій?

Вже після війни довелося почути, як ловили фашисти циган на дорогах і потім винищували їх цілими сім’ями; якось показували мені на околиці Козельська страшні ті глинища, де було розстріляно весь численний табір цих зібраних докупи мандрівних людей, серед яких могла бути й Магда.

— За що ж їх розстріляно? — питав я людей.

— А ні за що. Тільки за те, що мали звичку здавен жити по-своєму, жити вільно, в дорозі...

Ще бачив декотрих з них у Сибіру: лютої зими шатра циганські розкинулись просто на снігу поблизу нашого госпіталю. Згодом, коли ми, вже виписані, в палений мороз виходили на лижах з полкової школи тренуватись на Єнісей, з якогось там шатра світилися здивовано навздогін палахкі юні очі — мені здавалося, що то Магдині...

Життя людське — це, власне, дороги й дороги. Одного разу в Бомбеї, де пізньої ночі приземлився наш літак і довелося в аеропорту перебути кілька годин, чекаючи подальшого рейсу, вийшли ми з товаришем глянути на незнайоме місто. Ніч бомбейська — певне, як і завжди — була тепла, парка, вулиці темніли удалеч майже безлюдні, зате в аеропорту, в яскраво освітленому залі для пасажирів, куди ми невдовзі повернулись, панувала тиснява, і серед зморених дрімотою людей око завважило в кутку чималий гурт циган, що їм, видно, було не до сну. Повдягані досить тепло, як на цей клімат, у синтетичних куртках, вони, відтиснувши тих, що куняли, створили для себе такий собі клинчик, вільний для танцю; в центрі його стояло в рясній спідничині палкооке, на личку браве дівча, вислуховуючи дорослих, які жваво підохочували маленьку танцівницю показати їм своє мистецтво. Вона не одразу відповіла їм згодою, виявила гідність і належну витримку, і аж тоді, коли її ще дружніше стали упрохувати, неквапом пішла по колу, попливла так легко, грайливо й граціозно, як пливла-літала колись Магда по наших тернівщанських споришах. Ішла в танок ніби знехотя, спроквола, а потім розійшлась, запалилась, відчувалося, що їй подобається ось так підлетом кружляти, дріботіти, ледь торкаючись ніжками цієї немитої, затоптаної пластикової підлоги. Комусь, може, й дивним чи навіть недоречним міг здатися простодушний танок маленької циганочки, яка взялась потішати дорослих навіть о цій опівнічній порі, в залі аеропорту з жарким спертим повітрям, однак дівча ніби й не помічало, що більшість пасажирів куняло довкола, кляте дівча, заохочуване підбадьорливими погуками співплеменців, кружляло в танці самозабутньо, а мені в думці так і зринало: Магда, Магда!..

Та ось її рідня, видно, помітила, що якийсь сторонній, притомлений після далекого перельоту дивак-пасажир, зупинившись біля закритого кіоска, зі щирою цікавістю спостерігає танок цієї смаглявенької ясноокої невтомниці.

На мить чиясь рука торкнулася дівчинки, щось було їй сказано однією з дорослих циганок, мабуть, піди он до того сивого пасажира, що, очей не зводячи, все дивиться сюди, — він наче щось хоче запитати. Урвавши одразу танок, дівча, розшаріле, ніскільки не знічене, сміливо підбігло до сивого незнайомця й, звівши погляд догори, в подиві запитало щось — невідомо що...

І почуло у відповідь лагідне:

Дівча засміялось, видно, ні слова не втямивши, й шарпко простягнуло руку:

— Бакшиш! Бакшиш!..

Може, це й справді вона, та, що колись тобі ворожила, що танці свої дитячі так охоче людям дарувала біля веселих тернівщанських вогнищ? Ти посивів, а вона зосталася вічно юна, бо ж ворожки, певне, непіддатні літам!

Діставши якийсь там бакшиш, дівча, ніби у віддяку, взяло велику, в набряклих жилах руку незнайомого пасажира, повернуло долонею догори й, прихилившись, стало зосереджено розглядати павутинки ліній, відшукувати лінію життя. І що далі вглядалося та розшукувало ту, яку треба, лінію, то більше хмурилось, суворо зблимкувало на незнайомця, а потім враз сяйнуло вгору до нього усмішкою, щось вигукнуло своє, циганське, чого цьому пасажирові було ніяк не розшифрувати, й, війнувши чорними, вільно розпущеними кісками, підстрибом знов гайнуло туди, до своїх, до свого пластикового бомбейського клинчика.