Орхідеї з тропіків

Олесь Гончар

Перед вами споруда розміром ледве чи не з єгипетську піраміду. Тільки споруда ця — на колесах. Дерев’яна вона. Химерна. Власне, про неї можна б сказати, що це величезна незграбна гарба, однак призначення її зовсім не господарське, не для того, скажімо, щоб возити з поля снопи. Перед вами королівська колісниця. Вежа багатоярусна. Яскрава гора, вся розфарбована в червоне та золоте. Можна уявити, яка це була проблема — надати рух цій громіздкій рипучій споруді, скільки волів чи слонів треба було запрягти під час королівської церемонії, щоб ось така грізна, вохряно-червона, аж палаюча позолотою гора з вартою та герольдами на верхніх ярусах могла просуватися людними вулицями Бангкока, викликаючи подив і захват, а ще, мабуть, частіше трепет підлеглих... Повіз справді імпозантний. І впряженими в колісницю мали бути неодмінно люди, і впрягалося їх небагато й немало — триста чоловік! Це тільки тих, котрим належало тягти вперед ясновельможну колісницю-гарбу, а ще й позад неї невідлучним супроводом рухалась численна команда особливого призначення — команда людей-гальм, чиїм обов’язком було цю важезну колісницю стримувати, гальмувати, плечима давати їй рівновагу на крутих поворотах.

В наші дні ця гігантська, вражаюча розмірами колісниця, ставши експонатом в національному музеї, виконує свою, головним чином інформаційну службу, щось вона виповідає людям приїжджим. Адже з царської цієї колимаги мовби ще не вивітрився дух екзотичної й свавільної минувшини, багатовікових феодальних звичаїв, які для нас мимовіль перегукуються з похмурими звичаями кріпаччини, з часами декоративних потьомкінських сіл та іншими витівками розбещеного панства... Стоячи перед цією застиглою багатоярусною спорудою, ви мимовіль відчуваєте бажання уявити юрмища отих людей-тягачів та людей-гальм, чиї життя вважалися, звичайно ж, тільки придатком до такої розцяцькованої вавілонської вежі на колесах.

Виникне також бажання уявити, з яким почуттям дивилась на грізну цю колісницю дівчина незвичайної долі, бранка новітніх часів, котрій, бувши родом українкою, судилося потім стати таїландською принцесою, може, найнещасливішою з усіх на світі принцес... Життя її схоже на легенду, на суцільну пригоду, сповнену розпуки й трагізму. До революції королі Таїланду, як відомо, підтримували досить тісні зв’язки з імператорським двором династії Романових, тим-то сталося так, що один з принців, навчаючись у Петербурзі, закохався в українську дівчину, яка жила на той час там і котра відповіла йому взаємністю, а далі сюжет розгортався вже за отим гірким народним прислів’ям: дай серцю волю — заведе в неволю... Кажуть, була вона освічена й гарна собою, ця юна чернігівка, чия врода не раз дивилася в ясні води Десни, і нібито не вінець майбутньої королеви спокусив дівчину, а лише чисте почуття кохання спонукало її податися в мандри, в краї невідомі, де їй довелося відчути на собі найтяжчі удари долі. Не всміхнулося на чужині щастя нашій юній землячці, не став її обранець володарем пишної королівської колісниці, не довелось молодій парі закоханих сидіти високо під отим золотим балдахіном, бо, згідно з традицією, той із принців, який одружувався з іноземкою, назавше позбавлявся права на трон.

Ще одна історія двох розбитих сердець, ще одна людська драма, така незвичайна, що аж дивно, чому вона не стала твором музики, поезії або чому не виведено її на екран... Таїландці неохоче відгукуються на згадку про цю давню історію, про це дивне кохання, що спалахнуло колись серед білих ночей Півночі, щоб згаснути потім — з муками й болем — серед духмянощів темних ночей тропічних. Нашим співрозмовникам, людям інтелігентним, вихованим по-сучасному, ніби аж ніяково й соромно за всі ті приниження, що їх тут колись було завдано беззахисній чужинці, душа якої проти всіх підступів та цькувань придворної камарильї як єдиний свій захист тільки й могла виставити довірливе почуття закоханості, безмовний голос юного, відданого серця.