Орхідеї з тропіків

Олесь Гончар

Одначе коли заходить мова про шляхи наших взаємин у минулому, навряд чи й згадується вам що-небудь інше, крім цієї напівлегендарної, повитої в екзотичні тумани історії. Як мало ми знаємо одне одного! Скільки наївних запитань, викривлених суджень почуєте у таїландській столиці навіть від людей, настроєних щодо вас доброзичливо.

Про легендарну принцесу, скажімо, зовсім не йшлося, коли Асоціація таїландських письменників запросила мене на зустріч, тут панували інші зацікавлення. Господарі наші хотіли більше знати про життя радянської літератури, про те, що пишеться і друкується мовами численних народів Країни Рад. Річ у тім, що доступ радянської книги сюди обмежений, власне, ця країна закрита для контактів з радянською культурою, штучно перетнуто шляхи для взаємного культурного спілкування. В країні, де сильний мілітаристський дух, зв’язки з світом соціалізму деким трактуються як рішуче небажані.

І все ж присутні на нашій розмові таїландські письменники, — а це переважно жінки, привітні, тактовні, схожі на скромних сільських учительок, — як виявилось, добре обізнані з російською класикою, вони в захваті від Чехова, Толстого, декотрі чули також і про Тараса Шевченка та Лесю Українку, трохи навіть знайомі з творами сучасного українського письменства, — просто зворушлива та щира уважливість, з якою ці відгороджені від нас численними бар’єрами й зовсім невідомі раніше нам друзі, готуючись до зустрічі, повишукували найменші публікації в англомовних “прогресівських” виданнях та в журналі “Радянська література”, що виходить в Москві іноземними мовами, знайдене проштудіювали все до словечка, бо їм хочеться більше знати про людей того поетичного краю, що його колись натхненно змалював Микола Гоголь своїм чарівницьким пером.

Вони чули про Київ, чули, що то місто краси фантастичної, одне з найчудовіших на планеті...

— Та от чи вдасться його коли-небудь побачити?

Смуток і сумнів у голосі, бажання дружби, жага пізнання.

Небагато, одначе, й ми знаєм про них, про їхнє життя. Наше знайомство з країною досить побіжне, до того ж становище гостя обмежує можливості, адже є речі, про які не годиться тут розпитувати, так велить східна делікатність, не кажучи вже про мовний бар’єр. З учасників нашої делегації лише один — молодий москвич — знає тайську мову, знає так досконало, що господарі, визнані в країні лінгвісти й поважні оці письменниці, раз у раз голосно дивуються досвідченості нашого перекладача, весело запевняють, що цей хлопець просто мовними перлами сипле, — звідки йому відомі такі рідковживані звороти, дотепи та афоризми народної тайської мови?

Палить спека. Календарно зараз зима, січень, тож дивно нам бачити з відкритого павільйону буяння зелені по берегах ріки, мимоволі подумається, що Київ о цій порі завалений снігами, в Шереметьево, звідки ми вилітали, мете завірюха, а тут люди ховаються від сонця по затінках, таїландці ніколи не бачили снігу, і неподалік від нас на тлі цілоденно ясного неба рожевим квітом величезна бугенвілія цвіте! Кожна гілочка обсипана ніжними пелюстками, схожими на горошок польовий... Чиста розкіш, дарунок тропіків...

Оця вічноквітуча в сонячній рожевості бугенвілія та ще оті каламутні, протікаючі біля неї стічні канави, де, замість місточка, дошку хистку перекинуто для пішоходів, — це Бангкок у подробицях, це мовби його візитна картка. Бугенвілія — майже наша землячка, вона родом із Середземномор’я, європейці завезли її сюди, і вона одразу прижилась у цьому благодатному кліматі й почувається тут чудово. Стічні ж повсюдні канави, що зустрінуться вам навіть за два кроки від фешенебельного сучасного готелю, — то спадщина тих часів, коли ще й Бангкока як єдиного цілого не було, а лиш купчились тут на заболочених низинах численні поселення, що потім зрослися в це кількамільйонне місто-гігант. Якщо вже говорити про контрасти, то оце вони тут, де окутані садами вілли багатіїв сусідять з районами трущоб, в тисняві та бруді розкиданих побіля смердючих каналів, котрі перетинають Бангкок в усіх напрямах.

“Венеція Сходу” — казали колись про Бангкок. Певне, канали тоді ще не були артеріями бруду, не задихались люди від смогу та автомобільного чаду... Юні танцівниці, щоб розважити короля, виступали ночами на плотах, які поволі пропливали каналами міста, танці відбувалися неодмінно при місячному сяйві — так велів звичай...

Вдень місто живе діловим, сучасним життям, де ринуть і ринуть автомобільні і людські потоки, а нічний Бангкок — то вже світ особливий, з’являються ніби інші люди. Ось вони юрмляться, гомонять у скверику, перегукуються, щось печуть, смажать, готуючи для себе тут вечерю; поруч майстри різьби пропонують вам дерев’яних слоників власного виробу, ще далі заклопотані віруючі запалюють ароматні палички сандалового дерева, щоб цими ритуальними пахощами та живими вінками виявити шану й послух своєму скромному Будді, чия постать у звичній позі вічного роздуму бовваніє в закутку скверика. Звісно, це лиш поверхневий шар нічного життя безкрайого східного міста, що ховає від стороннього ока безліч екзотичних своїх таємниць.

Вже після відвідин цієї країни в пресі з’явились сенсаційні повідомлення про існування невільницького ринку в столиці Таїланду, про те, що десь тут, на вулиці, яка так і зветься Невільницька, сучасні гендлярі майже безборонно продають багатіям малолітніх рабів, шкільного віку хлопчиків та дівчаток. Так принаймні повідомило Лондонське товариство боротьби з рабством, а західнонімецький журнал “Штерн” і в деталях розповів, як спритні агенти сотнями й тисячами збувають таїландську дітвору власникам фабрик, з вигодою перепродують цинічним визискувачам нещасних дітей, куплених за безцінь у знедолених їхніх батьків. Так юне життя, лише ступивши у світ, уже прирікається на багаторічне й цілковите безправство. «Більшість дітей, — пише “Штерн”, — ніколи не бачать денного світла, їхнє життя минає на фабриці, там вони працюють, там їх сяк-так годують, там діти й сплять на голій кам’яній підлозі поряд з верстатами. Вони не що інше, як маленькі раби».

Викинуть цих маленьких рабів за ворота, аж коли вони досягнуть повноліття, бо за існуючим законом з повнолітніми господар повинен укладати трудовий договір і платити за працю. Отже, ви, повнолітні, йому тепер не потрібні, фабрика шукатиме й знайде малолітків.

Ясно, що такі речі не афішуються, ніхто не стане розповідати про них делегаціям, — вам краще покажуть славнозвісну колекцію Будд, справді чи не найбагатшу на весь азійський континент. Зібрання статуй вважається гордістю Бангкока. Сотні їх тут звезені з різних країн — Будд японських, китайських, кхмерських, цілі шереги Будд, усміхнених або сумовитих, спокійних та самозаглиблених зустрічатимуть вас найтоншими відтінками настроїв, дивуватимуть невловними виразами облич, де кожна задума чи усміх для вас буде загадка.

Колекція рідкісна, унікальна, за все це, звичайно, спасибі, одначе що ж там — “за річкою, у затінку дерев?” Що по той бік цих швидкоплинних вод ріки, котрі несуть і несуть перед вами цілі плавучі острови водоростей, живі пластовні лотосів та водяних гіацинтів? Яке життя криється за тими густими заростями та стрункими силуетами пальм, серед яких іноді промайне людська постать мовби чимось зацікавлена чи сполохана?

...Дорога летить щодалі від столиці, кудись у південні провінції. Без кінця тягнуться рисові поля, пальмові гаї, їх тут цілі ліси, цих кокосових пальм, що, здається, були даровані людині ще за часів Адамових... Близько від шляху росте славетна своїми плодами папайя, підступають до траси банани, хлібне дерево... Родить усе тут круглий рік, земля багатюща, рослинність всюди буйна, повносила. “Рай!” — не раз думається вам.

Були нібито на землі в сиву давнину такі чотири тисячоліття, коли людство не знало воєн. Археологічні знахідки в Таїланді, серед яких є ряд сенсаційних, змусили багатьох дослідників інакше глянути на історію цивілізації. Чи тільки в Дворіччі її колиска? Золотий вік, чи не тут він існував колись? Люди, які населяли місця нинішніх тайських розкопок, виявляється, жили протягом чотирьох тисячоліть в умовах постійного миру, жили в достатку й злагоді, — археологи серед численних знахідок не виявили жодних слідів нашестя, стихійних лих, а на останках людей — жодних знаків передчасної вимушеної смерті!