Дорога за хмари

Олесь Гончар

Дороги звідси на перевал нема. Звідси взагалі нікуди нема доріг, є лише вузька, ледь помітна стежечка понад потоком униз, в далеку долину, де живуть дядя Леван та тьотя Етері. Під час навчання в школі Нателла живе там, у дяді Левана, а до татка їздить тільки в гості — верхи на коні або на ішаку. Бо тільки так — верхи — можна добутися сюди, в лісникове підхмар’я. Щоб спуститися в долину, треба день, а щоб піднятися звідти, треба і два. Звісно, машиною було б набагато швидше, але яка ж машина пройде в гори козиною стежечкою, вузьким карнизом понад урвищами, де навіть ішак, ступаючи обережно, щомиті ризикує зірватись?

Рідко бувають тут люди. З’явиться часом нав’ючений дядя Леван, забреде хто-небудь з мисливців або пройдуть незнайомі юнаки, вимірюючи гори якимись дивовижними інструментами... Минулого літа забрались сюди в супроводі вожатих навіть столичні піонери — юні натуралісти з рюкзаками за плечима, з палицями в руках. Вони збирали в горах взірці мінералів та рідкісні лікарські рослини, і Нателла охоче допомагала їм у цьому.

Потім одного разу біля потоку поставили зелений намет геологи. Ці затримались тут найдовше. Старшою серед геологів була Ніна Федорівна, з нею Нателла швидко здружилася, навіть спала разом з нею в наметі. Ніну Федорівну найбільше цікавили гірські джерела, і юна лісничиха з радістю водила її від джерела до джерела, гостинно показуючи їй своє гірське господарство. Особливо сподобалось геологам Оленяче джерело. Вже збираючись у долину, Ніна Федорівна набрала з нього води повну пляшку, обклеїла її етикеткою і вклала у рюкзак, наче якийсь скарб.

Усі в долину — і піонери з колекціями, і геологи з пробами... Часто їх згадує Нателла. Може, прийдуть і цього літа, може, пробираються уже десь стежечкою понад потоком? Але ніхто не йде, не чути людських голосів... Лише потік шумить своїм рівним, монотонним шумом.

Внизу — камінно, вгорі — блакитно. Світить сонце, зеленіють гори, джерельною свіжістю дихає вода. Гарно тут, але там, у долині, краще. Оцей потік там розлився рікою, що тече між суцільними колгоспними садами та виноградниками...

На виноградниках зараз веселий гомін, біля річки в цей час галасує малеча... Увечері на вулицях людно, сигналять машини, в клубі пускають кіно. Якби оце Нателлі хоч маленький літак, вона щосвята літала б туди з татком. Бескеття літакові не перепона, бездоріжжя — не страшне, все небо йому — дорога...

Коли аж надто заскучає Нателла за долинним своїм товариством, за ріднею, за вчителями та шкільними подругами, то подає їм звідси якусь звістку про себе. Різні є способи для цього. Можна пустити на воду паперовий кораблик, а якщо немає під рукою паперу, то можна посилати в долину просто живі зелені листи. Добрий потік і в цьому охоче допомагає Нателлі, править їй за листоношу. Кине дівча на воду снопик гірської ожини чи гілочку рододендрона:

— Пливи!

І течія жваво підхопить, пригорне твоє послання і радісно помчить униз, неначе вправний моторний гонець... Ні ожина, ні рододендрон не ростуть унизу, на колгоспних плантаціях, і якщо тамтешня дітвора піймає на річці рідкісну гіллячку, то одразу догадається:

— Це — від Нателли!

— Це звідти, з-під хмар!..

Одного разу Нателлу розбудив віддалений дужий гуркіт, схожий на грім. Але це не могло бути громом, бо небо було чисте, і до того ж прогуркотіло десь унизу, в лунко ошумленій потоком ущелині, а не вище, за перевалом, де все літо живуть громи.

Що б це могло бути?

Вихопившись на найближчу скелю, Нателла стала зірко дивитися вниз. Ні хмари ніде, ні диму. Вилискують гори, спокійно дрімають на сонці ліси. Пусто, безлюдно в ущелині. Лише рівний шум потоку порушує споконвічну тишу гір.

Може, то їй почулось? Чи, може, де-небудь обвалилася скеля, підмита потоком?

Але незабаром ще дужчий гуркіт розкотився внизу, в межигір’ї.

— Татку! — тривожно обернулась Нателла до батька, зачувши знайоме його насвистування десь угорі, на верхній стежині. — Ти чуєш, татку? Загриміло, неначе грім!

Татко вийшов із-за дерев у своєму гірському капелюсі, в чорній розстебнутій гімнастерці, з рушницею на плечі. Втомлений після обходу, повільно спускається по камінню, усміхаючись до Нателли спітнілим, защетиненим, кілька днів не голеним обличчям.

— Тебе налякав той гуркіт, Нателло?

— Я не злякалась, а тільки дивно... І небо чисте, і грім гуркоче...

— То хороший грім, донечко... То каміння рвуть, дорогу будують.

Будують дорогу! Нателла радісно заплескала в долоні, кинулась батькові в обійми.

— Справжню, широку, татку? І аж сюди ходитимуть машини?

— І сюди, і вище, за перевал... Тоді вже я зможу показати тобі, де вітри з хмарами воюють...

— А що там далі, за перевалом?

— За перевалом іще перевал... Набагато вищий за наш... А далі знову долини й міста.

Незнайомі долини й міста... І туди Нателлі теж буде відкрита дорога... Як це чудово!

Хоч би дужче, хоч би частіше гриміло!

...З кожним днем гуркіт ставав гулкішим, розкочувався в горах переможною могутньою луною. Кожен новий вибух Нателла зустрічала з завмиранням серця: ще ближче дорога!

І ось нарешті настало довгождане свято: в улоговині з’явилися й самі будівельники. Були вони всі молоді, загорілі, густо запорошені сірою кам’янистою пилюкою подоланих скель. Схожі були на справжніх фронтових бійців, хоча в руках у них були замість автоматів кайла, а замість коней були їм гуркотливі потужні машини.

Всюди стало одразу гомінко, весело, людно, — здавалось, юнаки всієї країни будують Нателлі дорогу.

Увечері будівельники напнули біля потоку намети і, поскидавши свої пропітнілі сорочки, на яких білими розводами повиступала сіль, заходилися вмиватись. Нателла, чим тільки могла, допомагала їм. Розшарівшись, показувала, з якого каменя зручніше буде вмиватись, похапцем збирала паліччя для вогнища, водила кухарів з відрами до своїх джерел.

— Оцієї наберіть... Оце найсмачніша!

Потім, радісна, збуджена, сиділа в колі будівельників біля багаття, і з нею вів розмову літній, статечний інженер-дорожник.

— А тепер розкажи нам, Нателло, — усміхаючись говорив інженер, — як ти відкрила Оленяче джерело?

Дівча зайшлося рум’янцем.

— Хіба то я... Олень сам відкрив його, а я лише помітила. Він, видно, хворий був, той олень, а може, поранений, бо коли ми вперше зустрілися з ним біля джерела, то він аж спотикався і навіть втекти б не міг...

— І ти його не зачепила?

— Нащо чіпати... Мені жалко було його... Йому ж боліло... А згодом він, мабуть, уже звик до мене, перестав полохатись. Часто спускався з гір до свого джерела і пив, пив... Я догадалась, що то він лікує себе тією водою, бо іншої не п’є, а все одну...

— І вилікувався?

— Мабуть... Щодень-бо ставав прудкішим, і коли я востаннє зустріла його, то він уже майнув у гори, мов вітер!

— А знаєш, дівчино, як тепер буде зватись ця вода?

— “Нателла”.

— Чому... “Нателла”?

— Твоїм іменем геологи назвали... Адже ти першою відкрила джерело, показала їм оленячу воду... Може б, дочко, ще й дороги сюди не було, якби не оце твоє відкриття... А тепер ось виросте тут незабаром завод мінеральних вод, і піде “Нателла” по всій країні!..

Аж ніяково, аж страшнувато стало Нателлі, що вона своїм маленьким відкриттям якось наче впливала на долю дороги. Вона навіть не підозрівала, що, показуючи геологам ясні, веселі свої струмки, завдасть стільки клопоту оцим незнайомим людям... І в той же час їй було приємно й радісно, що оленяча вода піде тепер по всій країні, несучи людям силу й здоров’я, щоб не вмирали вони такими молодими, якою вмерла її мама... Ледь пам’ятає її Нателла, бачить, мов крізь хмару... Як жаль, що не знала вона тоді про цілющу оленячу воду, може, врятувала б маму, може, була б вона жива ще й зараз... Тож хай буде усім на радість її джерело, хай будуть усі здоровими та прудкими, як той олень!..

— Хіба ви тільки сюди, до джерела, дорогу будуєте? — запитала Нателла, підкладаючи у вогонь галуззя. — Далі хіба й не буде?

— Буде й далі, — відповів інженер, у задумі задивившись на гори, крізь які мусила пролягти його траса. — Там теж нас ждуть отакі дівчатка із своїми відкриттями...

— Думаєш, ти вище всіх забралась, — жваво звернувся до Нателли білявий хлопчина в тюбетейці. — Там-бо ж є такі селища, куди й птиця не залітає... Отим як бути? Раніше вдовольнялись козиними стежками, а теперішнє життя широких доріг вимагає...

— А повітря, а сонце там яке! — захоплено промовив один із будівельників, з виду справжній горець: сухий, смаглюватий. — Вічно світить! Піонерські табори можна буде відкрити...

— Та найперше — здравниця. Високогірну здравницю в найближчі роки збудуєм...

Немов казкарів, слухала Нателла цих людей, щодалі більше розгорялись ясні оченята... Ця дорога уявлялась їй якимось чудом, дорогою щастя. Всім потрібна широка ця дорога, всі її чекають! Колгоспники повезуть по ній плоди своїх садів, від Оленячого джерела піде в мільйонах пляшок по країні цілюща вода “Нателла”, а десь там, у захмарній високості, в краю вічного сонця, виросте високогірна шахтарська здравниця...