Дорога за хмари

Олесь Гончар

— А як назвете здравницю?

Шляховики весело переглянулись.

— “Храм сонця”... Підходить?

Нателла сором’язливо посміхнулась:

— Гарно... Хай буде. — Помовчавши, додала: — Татко казав, що там, далеко за перевалами, знову долини й міста.

— Квітучі долини й білі приморські міста... І коли ти виростеш, Нателло, то поїдеш туди нашою трасою вчитися в інститут. Згадаєш тоді нас?

Задумалось дівча.

— Згадаю...

Вечірній туман засинів над потоком, сутінки густішали по ущелинах.

Незабаром до вогнища прийшов татко, підтягнутий, причепурений, у начищених фронтових медалях, з бурдюком вина під пахвою. Татко з приходом будівельників дороги помітно повеселішав, збадьорився. Він ніби знову відчув себе солдатом, опинився в знайомому, рідному середовищі. І хоча, крім смаглявих, чорнявих горців, були тут і русяві, і зовсім біляві юнаки, і хоча у вимові багатьох, у їхніх жартах і навіть у сміху чулося, що далеко не всі вони виростали в горах, але коли заходила мова про Сталінград1 або про Український чи Білоруський фронти, то всі вони чудово розумілися між собою.

Вечеряли біля вогнища гуртом. Повний місяць виплив над перевалом і освітив чашу міжгір’я спокійним, величавим сяйвом. Гігантські тіні таємниче затиснулись в ущелини, над водою засріблився туман; стало видно громаддя машин на дорозі, заблискотіли скелі до місяця скалками мінералів.

— Місяць який тут, у горах, чистий, — замріяно промовив інженер, зручніше влаштовуючись біля гранітного валуна. — Звідси ясно бачиш, що місяць — це куля, мертва планета... І наче зовсім до нього недалеко...

Добродушний велетень механік у комбінезоні, допивши келих, весело махнув ним угору:

— Жаль, нічого на дні не зосталося: до самого світила дохлюпнув би!

І, передавши келих сусідові, механік могутнім баритоном заспівав незнайому для Нателли пісню, що хоч і була незнайомою, проте, підхоплена багатьма голосами, росла вже в цьому колі, як своя, легко і вільно входячи в дитяче відкрите серце. Схвильована, заслухалась Нателла, забуваючи про все.

Розлого, широко ллється пісенна ріка, єднаючись з мелодійним рокотом потоку. Причаїлися гори, повиті місячним сяйвом, заворожені красою роздольних, ніколи не бачених степів, що ними дихала пісня.

Потім чиясь дужа, схожа на таткову рука ласкаво погладила Нателлу, і дівчинка почула над собою лагідний, задумливий голос, що звертався до татка незвично, по-фронтовому:

— Славну маєш донечку, товаришу старшина... В мене дома теж така, ясноока, моторна... Листа вчора одержав...

— Єдина моя хазяйка, — з журливою гордістю відповів татко. — Тільки скучає тут сама, довгими здаються канікули...

— Тепер не скучатиме... Щодня можна буде їздити в долину. Хочеш, Нателло, машиною прокатаємо тебе завтра по новій дорозі?

Нателла, прояснівши, глянула на татка: чи дозволить?

— А чого ж: поїдь провідай дядю Левана.

Машиною по новій дорозі!.. І ще чарівнішими стали для неї пісні біля вогнища, і гори, повиті сяйвом, і крем’янистий блиск аж сюди вже дотягнутої траси, що, звиваючись карнизом, зникала десь унизу, в таємничій імлі межигір’я.

Поїхала Нателла в гості на день, та й мусила залишитись у долині надовго. Не пустила її тьотя Етері: в горах розбушувались грози, зайшли страшні о цій порі літа зливи. Розбухлий, сердитий потік, ревучи, гнав звідти в долину важку каламуть і вивернуті з корінням дерева. День за днем клубилися над горами хмари, кресали блискавиці й дрижали в долинах шибки від гуркоту гогітливих гірських громів. Лише коли тучі розсіялись і знову виглянуло сонце, дядя Леван вивів Нателлу на шлях і посадив у попутну машину будівельників траси.

Шофер був знайомий, зустрів Нателлу привітно, і дівча незабаром дізналося від нього про всі гірські новини.

— Татко твій живий і здоровий, він не такі грози бачив, — весело розповідав шофер, — а дорогу місцями було таки здорово понівечило... Каміння накидало, місток на повороті збило... Ну, тепер уже наведено лад.

Нателла могла тільки уявити по слідах бурі, що тут робилося. Там, де потік вужчав, на водопадах грізним купинням громадився бурелом, гори пообпливали на дорогу мулом та камінням. Довгов’язий шофер раз у раз, зіскочивши з машини, весело брався перевертати гостре, що нападало під час зливи, каміняччя, скидаючи його з дороги в провалля.

— А як же ви там рятувались від зливи? — дивувалось дівча. — В наметах пересиджували?

— Ні, дівчино, ми не дуже цей час сиділи, — загадково посміхався шофер. — Та ось ти сама переконаєшся...

І, доїхавши до місця, Нателла переконалася: жодного намета не було над потоком, не було в улоговині машин, не було й будівельників. Готова, уже впорядкована дорога, обігнувши скелю, зникала десь у горах за перевалом, до блиску викупаним зливами, повитим на верхах серпанками вогких розсіяних хмар.

— Бувайте здорові, громадяночко, — відкриваючи дверцята кабіни, жартівливо промовив шофер. — Ваш квиток до цієї зупинки.

— А... а де ж... усі ваші?

— Ми вже там, — махнув шофер рукою вгору, на перевал. — Привіт велиш передати? Наші тебе там часто згадують...

Нателла розгублено стояла з корзинкою обіч дороги радісна й засмучена. Нема нікого. Уже десь там, високо-високо... Якби могла догукнути до них, подякувати за цю чудову дорогу, що вони залишили їй у подарунок.

— Передайте привіт, — промовила тихо, схвильовано. — Усім гарячий привіт...

— Неодмінно, — сяйнув усмішкою шофер. — Ну, щаслива рости!

Важко рушила машина, з натужним гудінням зникла за поворотом. Зосталися тільки гори, святково зелені після злив, та небо незвичайної, рідкісної синяви, та свіжовирубана попід скелями траса.

День за днем потекло життя. Але дивно тепер почувала себе лісникова донька. Гори наче розступилися, світ наче поширшав. Не шум потоку, а сирени машин будили її вранці.

З могутнім будівничим гуркотом тепер пов’язувались усі найкращі мрії Нателли. Гуркіт перемістився: то гуркотіло цілими днями десь нижче лісникової оселі, а тепер гриміло все далі в горах, усе вище. Вже й там ламали скелі.

Не забули будівники траси про юну свою товаришку. Не раз, коли Нателла вмивалася вранці над потоком, бистра течія приносила їй привіти звідтіля, з-за хмар... Якраз у її дусі привіти! Несло то гілку рододендрона, то цупкий вінок з якихось дивовижних трав та альпійських, досі не бачених нею квітів, таких, що цвітуть лише там, десь у понадхмар’ї, де не буває й туманів, де сонце світить вічно.