Білі ночі

Олесь Гончар

Сліпучі в снігах степи, день повен сонця, люди радіють, що всюди забіліло, — багато років Таврія не бачила снігу. Перед цим все тонуло в хуртовинах кілька діб, хурделиця була з вітром таким, що зривало дахи із ферм і валило опори високовольтних ліній.

А зараз все вляглося, відвирувало. Пречисті засніжені степи біліють без кінця-краю, а дерева понад шляхом стоять незрушні, виблискують кришталево — вони в суцільній обледенілості. Коли зупинитись, чути, як лід на гіллячках від доторку сонця тонко полускує, видає скляний звук, це якраз добре, це галузки самі розламують свої прозорі льодяні окови: щоб дихати, їм теж потрібен кисень.

Відбуваються передвиборні зустрічі, кілька днів їздимо по глибинних степових районах, звиклися, в машині раз у раз чути жарти, дотепи, сміх — за ці дні ми ще більше заприязнилися між собою. Небо над нами голубіє безбережне, “як доброта людська” (цитуємо один із виступів), а попереду — шлях давній, чумацький, тільки й того, що в останні роки залитий асфальтом. Дикі качки — табунами в небі, колись вони відлітали з осені у вирій, а зараз зимують на Дніпрі, бо ріка в цих місцях (нижче ГЕС) до самого гирла не замерзає, щойно ми бачили її, ще не порушену втручанням людини, налиту до берегів, повну потужних звированих вод. Чули, як ключі з-під берега несуть між платанами рівний, мелодійний передзвін, грають музикою самої природи.

У березі всюди лежали тіні від навислих дерев, а тут, у степу, сліпучо, куріпки пасуться темним табунцем серед снігів, щось вони там вишукують... Заєць проскакав попід лісосмугою, ніби сміючись, ніби граючись.

В цих степах і на душі стає ясно і світло. Ніби й нема на планеті чвар, тривог, ворогувань, ніби все живе почуває себе зараз у безпеці, як оці качки, що безбоязно пролітають у ясно-блакитному небі, як оті куріпки, що так ідилічно пасуться серед снігів.

— Була тут незайманщина колись, — почуємо ми незабаром від учительки в сільському музеї і мимовіль переглянемось між собою: яке гарне слово — незайманщина.

— Дикий степ ковиловий лежав у цих краях, — пояснюватиме далі вчителька, — ось клаптик ми його зберегли у вітрині, разом з ковилою, з ховрашками, з пташиним гніздечком... Первісний, неораний степ — це ж творіння природи унікальне, його ще треба вивчати й вивчати...

— Видно, ви степовичка?..

— Предки наші були переселенці з Київщини, з Таращанського повіту та з Поділля... Ось прядка наших бабусь, а це ткацький верстат тієї епохи...

Потемніле від часу дерево, напівзотлілі полотняні сорочки, мережки та вишивки — одні в стилі подільському, другі в стилі наддніпрянському... На стіні — розіпнута жіноча свитка, темна, давня, з неї, мовби з оболонки, вийшла людина й пішла. А в кутку притулилася скіфська баба, в сірім вивітренім камені якісь ледь помітні пази та отвори — може, це і є перед нами той своєрідний варіант астрономічного пристрою, що про нього десь читалося? Адже вчені запевняють, що ці степові скульптури колись для кочовиків правили за вказівні знаки, орієнтуючи їх серед безмежних просторів, визначали їм горизонт, напрямок на справжній норд, допомагали віднайти небесний екватор... А поруч із скіфською скульптурою чорніють снарядні гільзи, громадиться огидними купами зброя останньої війни, трофеї після окупантів.

— Ну як вам? — лагідно запитує вчителька.

Поет ще раз окинув поглядом музейні старожитності:

— Все це як сама доля народу — в мініатюрі...

Після сутіні музею надворі знову сліпнемо від сяйва снігів та буяння сонця. Дітвора лящить біля школи, малеча й дорослі там грають у сніжки. Молода жінка, яку нещодавно обрано тут головою сільради, пояснює, що декотрі з їхніх малят такий чистий сніг бачать уперше.