Білі ночі

Олесь Гончар

Ніч нас застане в дорозі. Бувають білі ночі Півночі, але можуть бути, виявляється, й білі ночі таврійські! Над степом місяць стоїть високий. Обледенілі дерева в його промінні блищать, тільки трохи притьмарившись, все ж таки ніч. Степова далечінь розлягається перед нами незвично світла, блакитна.

— А таки ж Таврія лєпа, — каже Надія Василівна, наша супутниця, яка цього літа побувала в Словенії і звідти привезла оце так часто вживане нею словечко “лєпа” (гарна, чудова). Здатність її захоплюватись подобається нам.

— Надіє Василівно, ви б заспівали що-небудь, — звертається до неї редактор.

— О, хіба мені з клубними зрівнятись!

Ми ще переповнені враженнями від концерту художньої самодіяльності в одному з Будинків культури, де так виблискували талантами смагляві степовики та степовички, де були й троїсті музики, і веселі ложкарі, де тішили публіку своїм гумором “селянські діти” в образі кремезних, крутоплечих механізаторів, а найбільший успіх випав дояркам з ферми, які вийшли на сцену в білих халатах і з жартівливими вилясками та вихилясами заспівали свої, самими ж складені куплети, — як це пак там у них?

Ми починаємо пригадувати цей фермівський фольклор:

Ой піду я у контору
Та й сяду на лавку.
Товаришу голова,
Дайте мені справку!..

А “справку” тій веселій молодиці треба таку, щоб могла вона спати, та гуляти, та ще й “одержувати прем’я”... Треба було бачити ті лукаві усміхи, комічні гримаси, з якими виконувались ці таврійські співомовки.

Жарт верховодив у концерті, йому віддавались лаври першості.

Поет наш, загалом не схильний до патетики, зараз соромливо зізнається, що життєлюбство степових людей він потім ще довго відчуває, тут снаги набирається душа.

— Тільки що ж це таке — душа? — запитує Надія Василівна, яку ця зимова дорога й сяюча снігами ніч, видно, настроюють на філософський лад.

— І коли та звідки вона в людині з’являється? — озивається з кутка машини редактор. — Підстерегти б ту дивовижну мить...

“А справді ж це одна із загадок буття, — думається мені. — Все, що є в людині високе, прекрасне, — це ж усе душа!”

— Ні-ні, я запитую серйозно, — весело домагається наша супутниця. — Душа, душа — звідусіль чуємо, а от по-вашому, що ж це таке?

— Я міг би скорше відповісти, що таке бездушність, — жартує у відповідь редактор, — тут у мене фактів хоч відбавляй.

— А душа — це от що, — рішуче каже поет і свою думку ілюструє рядками з народної пісні, яку ми щойно чули на концерті:

Ой якби я крила мала,
Ще й солов’я вночі,
Я б до тебе прилітала
Серед опівночі.

Він з насолодою повторює оце: “серед опівночі”, де його, здається, найбільше чарує мелодика рядка.

Редактор не згоден, він запевняє, що поет на свій лад переінакшив текст, що насправді ця строфа має співатися ось так:

Ой якби я крила мала,
Та ще й сови очі,
Я б до тебе прилітала
Серед опівночі.

Виникає на цьому ґрунті бурхлива філологічна суперечка, а мирить усіх нас Надія Василівна, яка приємним голосом починає стиха наспівувати ці щойно почуті під час концерту пісенні рядки.

Ні, нема горя на світі, немає страждань! Цієї миті, здається нам, люди щасливі по всій планеті і всюди їм відкривається ось такий повен місяць, що високо світить над степами, і ця чистота снігів, що потяглася ген аж на край світу.

— Розкажіть, Надіє Василівно, про своє гостювання там, на Адріатиці, — звертається до нашої супутниці поет.

І, видно, це прохання було їй зараз саме під настрій.

Як тільки звідти, з далекої маленької республіки, озвався до них той, хто знав її старшого брата, загиблого під час війни, так і зібралась Надія Василівна з сестрою та з товаришем із військкомату в дорогу.

— В аеропорту він вас зустріне, — сказали їм в Комітеті ветеранів війни. — Звати його Іван Іванович.

— А як ми його пізнаємо? За якими прикметами?

— О, впізнаєте. Вуса, усмішка, статура... Одне слово, справжній медітеранець!

— В аеропорту в Любляні ми справді одразу його впізнали, — розповідає Надія Василівна, — впізнали не лише по вусах чорних, “рясних”, як у нас кажуть, а ще й по тій його широкій, якійсь особливій, можливо, якраз медітеранській усмішці.

— А що таке “медітеранець”? — зацікавлено питає редактор.

— В буквальному значенні я переклала б це як середземноморець, — пояснює Надія Василівна, — але, здається, це в них ще й своєрідний склад характеру, якась особлива відкритість душі, довірливість, доброзичливість... Виявився Іван Іванович людиною напрочуд товариською, гостинною, кинув усі свої справи, і доки ми там перебували, тільки нами й піклувався. Як тільки ранок, приїздить до нас у готель, забирає у свій геть ошарпаний автомобільчик, де все трималося на якихось мотузочках, бряжчало й пирхало, та все ж не розсипалося, дивним чином рухалося вперед. Ось завдяки цій його малолітражці нам і відкрилась ледве не вся його маленька країна, про яку нас Іван Іванович все перепитував у дорозі:

— То як Словенія — лєпа?

І ми разом відповідали:

— Лєпа, лєпа!..

З гордістю показував він нам свої словенські гори та “шуми” (ліси), і весь час була в його обличчі якась тиха задума, можливо, голоси з грізних минулих літ на цих дорогах раз у раз долинали до нього. Нам із сестрою стало зрозуміло, чому саме з цією людиною брат наш здружився ще в Маутхаузені, чому саме з ним добувався після втечі з концтабору до цих словенських гір і чому саме йому передав свою адресу перед тим, як іти на завдання найнебезпечніше, що, як виявилось, для брата було останнім.

Одного дня, коли ми опинились у межигір’ї, де над прірвою між двома скелями ще й досі звисали іржаві рештки висадженого в повітря мосту, Іван Іванович спохмурнів, зупинив свого автомобільчика і мовив у бік руїни:

— Ото не лєпо...

Ми вийшли з машини, повнощоке обличчя нашого супровідця насурмилось, повите хмарою згадок, і там нам уперше подумалось, що ця людина свого часу могла бути грізною. Саме ці рештки мосту, що досі іржавіють над проваллям, як ми дізнались від Івана Івановича, й були останніми свідками тієї операції, в якій загинув наш брат, що для партизанів був комісар Іван і на знак дружби з яким цей словенець і взяв собі його ім’я, назвавшись Іваном Івановичем...

Якісь хвилини стояли ми з сестрою затерплі від зустрічі з тим місцем, де забрало нашого брата, з болем споглядаючи ті сірі скелі з іржавими рештками мосту. Осінні ліси-шуми багряніли по вищих і нижчих кряжах, зникаючи в далечі. Тиша була, безлюддя, тільки ми одні на дорозі. Іван Іванович, не відриваючи погляду від скель, повільним рухом стягнув з своєї прихопленої сивиною голови пом’ятий берет і схилився, ми з сестрою застигли поруч нього — це була наша хвилина мовчання. Ні про що ми там не розпитували його, доречним тоді було тільки мовчання перед лицем тих німотних, з іржавим залізом скель і по-осінньому розпалахкотілих лісів.

Потім ми далі їхали, час від часу знов було лєпо, і коли й звечоріло, Іван Іванович не хотів нас відпускати в готель, наполіг, щоб ми відвідали на прощання його домівку.

Гора, схожа на нашу кримську Ведмідь-гору, тільки вся вкрита виноградниками, підступає там аж до мальовничої затоки, чиї води єднаються з водами медітеранськими. Ось під тією горою, просто в гранітній скелі вирубано східці, які ведуть до химерного, теж мовби врубаного в скелю житла, що його Іван Іванович назвав своїм бункером, а на відкритій веранді, що приліпилась до цього “бункера”, він взявся пригощати нас запашною кавою.