Завжди солдати

Олесь Гончар

Доцент стояв за кафедрою, ніби на капітанському містку корабля. Він читав, а студенти конспектували навстоячки, приклавши зошити одне одному до спин. В аудиторії, голій, як палуба, не було ні столів, ні стільців: усе попалили окупанти.

Та не спалили чужинці весну, вона струмилася в розбиті вікна тугими пасмами сонця й зеленим майвом каштанів.

На перерві дівчата не кинулися наввипередки до балконів, як колись, до війни. Тепер двері туди були забиті наглухо, зрушені балкони ледве трималися, готові обвалитись під найменшою вагою.

Доцент, постукуючи палицею, сходив з кафедри. В цей момент він почув, як хтось, карбуючи крок, пішов йому назустріч і зупинився на відстані, мовби для віддачі честі.

— Дмитре Івановичу...

Коли б доцент був видющий, то побачив би перед собою юнака-офіцера, який недавно з’явився в інституті.

— Дмитре Івановичу! — голос юнака був чітким, карбованим. — Я вас пам’ятаю. Колись ви були бійцем моєї роти.

— Ви... Ви...

— Горовий.

— Лейтенант Горовий?!

— Ні. Донедавна гвардії капітан Горовий. А тепер... студент Горовий.

— Що ж, приємно, — сказав доцент, подаючи руку. — Але що це? Ви мені даєте ліву руку?

— Правої... нема, Дмитре Івановичу.

Попечене темне обличчя доцента зібгалося в болісну гримасу. Деякий час обидва помовчали.

— Навіщо ви мене так підкреслено величаєте по батькові?

— Тут заведено так.

— Звертайтеся до мене, як тоді... просто: товаришу Глоба. Це буде нагадувати мені ті часи, коли я був бійцем вашої четвертої роти... Коли я ще мав зір.

Глоба пам’ятав Горового дуже добре. Зі спогадом про молодого запального лейтенанта в нього довгий час пов’язувалось відчуття загрубілої кривди, гіркоти, образи.

Це було в бентежний серпень сорок першого року.

Однієї ночі роту Горового, як і весь полк, спішно перекидали на іншу ділянку фронту. Ніч була темна, як льох. З самого вечора сіявся важкий теплий дощ. Крізь нього, ніби крізь рухливі безкраї хащі, йшла рота форсованим маршем. Коли голова колони безшумно зупинялась, задні з розгону набігали на передніх, тикалися носами у спини товаришам і... прокидались. Перед тим бійці не спали кілька ночей.

На коротких привалах не шукали сухого місця, його не було, падали, де заставала команда, і одразу засинали як убиті в багнюці по шляху. Це була справжня солдатська розкіш — оця м’яка земля під боком, і тільки командири не могли дозволити собі такої розкоші: вони мусили чатувати, поглядаючи на годинники.

Глоба пригадує, що за п’ять хвилин привалу він встигав і лягти, і пригорнути полою шинелі гвинтівку, і поправити під головою каску, і заснути, і навіть побачити сон. Сновиддя були різноманітні, барвисті, просторі, як весна за містом. І цим творилося враження, що він спав довго. Коли його хтось будив, штовхаючи чоботом під бік, то не вірилося, що все це відбувалось — встигло відбутись! — протягом п’яти хвилин.