Завжди солдати

Олесь Гончар

На одному з привалів Глобу ніхто не розбудив — його не помітили в темряві. Забули, як забувають в хапанині яку-небудь річ.

Коли він прокинувся, біля нього вже нікого не було.

На всі чотири сторони стояла непроглядна темрява, зловісна глухомань, сіявся байдужий дощ. Світ темряви і на весь цей світ — ніде ні вогника, ні голосу людського. Глобі стало раптом так самотньо і лячно, що хотілося закричати, завити. Відчув себе ніби викинутим на безлюдний незнайомий острів. Зірвався на ноги і щосили гукнув у темряву:

— Еге-ге-ей!..

Стояв, наслухаючи відповіді. Але ніякого відгуку ні від кого.

Обернувся в другий бік:

— Еге-ге-ей!..

А ніч мовчала.

Тоді рвонувся з місця й побіг. Розлемішена дорога зажвакала йому вслід, ніби гналася.

Затемніли терни обіч шляху. Дивно було, звідки вони взялися? Ніби понаростали тут, доки він спав. Позводилися хапаючими темними хащами понад степовим грейдером. Досі боєць їх не помічав: за нього дивились командири.

Глобу проймав жах, цей жах переслідував, гнався за ним табуном мовчазних, упевнених вовків. Адже це було так безглуздо, так жахливо... Саме тоді, коли він, доброволець, прагнув бою, коли всі кишені набив патронами!.. Рота пішла форсованим маршем, рота пішла, напевно, в бій, а він... Що про нього скажуть товариші! Втікач? Дезертир?.. Це жахало більше, ніж смерть.

І він біг, притримуючи ремінь гвинтівки, стогнучи з відчаю і побрязкуючи важкими солдатськими кишенями.

— Стій! Хто такий?

Перед ним виросли з темноти дві постаті в касках.

— Свої...

— Хто свої? Куди чешеш?

— Відстав... Не розбудили... х-ху!.. Доганяю своїх...

— Доганяєш! — засміялися двоє. — Де ж ти їх доганятимеш? Вони ж, мабуть, на всіх парах на передову?..

— І я...

— А ти чешеш у тил!

— Хлопці... Що ви? — Глоба похолонув. — Який тил?

Двоє знову засміялись і запитали, з якого він підрозділу. Виявилось, що всі вони були з одного батальйону.

— Повертай на сто вісімдесят градусів, — сказали Глобі. — Давай з нами. З нами не пропадеш. Ми теж... доганяємо.

Ці добрі душі проспали ще на попередньому привалі, угніздившись десь у затишку придорожньої лісосмуги. Але вони сподівались скоро наздогнати своїх і не особливо тужили. Можливо, тому, що їх було двоє: двом завжди легше.

Починало сіріти, коли наздогнали батальйон. Горовий уже, видно, знав, що в нього загубився боєць. Ідучи обіч роти, лейтенант щоразу оглядався. Глоба, запхавши поли шинелі за ремінь, наздоганяв підбігцем. Забачивши свого командира, він ще здалеку радісно замахав йому. Був ладен би кинутись на шию, як рідному.

Горовий, зціпивши зуби, насуплений, зупинився край дороги.

— Де бродили, Глоба?

— Відстав, товаришу лейтенант... Не почув...

Командир дивився на нього з ненавистю. Здається, убив би своїми очима, якби міг.

— Не почули! Поглухли! — Горовий грубо вилаявся. — Ворог уже Дніпро переходить, а ви все не чуєте!.. Він у кущі, а ти за нього відповідай!

— Товаришу лейтенант...

Глобі хотілося вибачитись, пояснити. Але в цей час Горовий майже стусаном підштовхнув його в спину.

— Ширше крок! Доганяй!

Глоба набавив крок. Йому було важко, душно, боляче. Пхають у спину. Ледве не дають запотиличника. Отак тебе, старого йолопа... А що сивина на скронях — що їм твоя сивина?.. Хотілося обернутися до цього нещадного юнака і таки пояснити йому по-людському, як це сталося, розвіяти підозру.

Проте Глоба знав статут і нічого не сказав. Винен. Хіба ж ні? Проте біль завданої образи не проходив, вона закарбувалась йому в саме серце.

З часом він намагався по-своєму виправдати нервозну різкість молодого командира. Адже то були дні такої трагічної напруги! Тяжко іноді було зберігати самовладання. І, зрештою, що там такого, що цей юнак з роз’ятреними червоними очима так безцеремонно підштовхнув межи плечі одного із своїх підлеглих? До того ж навряд чи знав молодий лейтенант, що цей літній сумирний його боєць ще три місяці тому навчав сотні таких же, як він, зелених хлопців. А якби й знав? Що було Горовому до того, чим займався Глоба до війни? Лейтенант знав тільки одного Глобу: бійця своєї четвертої роти, за кожен крок якого він відповідав — відповідав за його життя і смерть.

Через кілька днів Горовому доповіли, що боєць Глоба тяжко обпалився. Лейтенант нахмурився, став розпитувати, як це було.

Розповіли, що на окоп Глоби ішов ворожий танк. Боєць вихопив з ніші пляшку КС, підняв над головою, щоб кинути, і в цей момент по ній дзикнуло кулею. Клубок полум’я огорнув Глобу, шугонув у ячейку, виповнюючи її, мов криницю, вогняною водою. Можна було чекати, що боєць викинеться з землі, і то була б його вірна загибель. Але він не розгубився, не викинувся на поверхню під ворожі кулемети. Більше того, вихопив з ніші другу пляшку.

— І що? — Очі лейтенанта заблищали цікавістю.

— Влучив!

— Чудово, — полегшено зітхнув Горовий. Йому після того стало навіть жаль свого бійця, з яким він напередодні повівся так суворо, образив його сивину своєю грубістю і підозрою. — Правду кажучи, добросовісний був старий.

Увечері лейтенант разом з іншими втратами списав також і Глобу, не надіючись уже більше ніколи зустрітися з ним.

В інституті Горовий не одразу зважився підійти до сліпого доцента. Зустрічаючись з ним у коридорі чи на лекції, офіцер щоразу почував себе ніяково. Бо той прикрий випадок на марші Горовий чомусь також досі пам’ятав.

Але одночасно він і гордився тим, що командував колись такими людьми. Хто були вони, ті десятки ополченців, молодих і літніх, що мовчки довбали шанці на пекучих гірких рубежах 41 року, що по єдиному слову його команди зводились в атаки, готові на смерть? Може, там були прославлені трактористи й шахтарі, поети й інженери, як цей уже сивий тепер кандидат технічних наук, що стоїть зараз за кафедрою і диктує слухачам з пам’яті десятки найскладніших формул? Може... Але тоді Горовий не мав змоги добре придивитись до кожного з них. То була стрілецька рота першої лінії, і люди в ній недовго затримувались. І хай дарують йому за недостатню уважливість живі й полеглі.

Так, то був один фронт, це — інший. І що ж дивного в тому, що зараз перед Горовим стоїть з випаленими очима один із його колишніх рядових, стоїть за новою, міцно збитою кафедрою, високо тримаючи голову, іноді повертаючи її вбік, як по команді “рівняйсь”. Кожне слово його аудиторія хапає на льоту, і Горовий хапає теж.

А хапати важко. Оця ядерна фізика, оці хащі ізотопів. Деколи Горовому здається, що він так і не спроможеться збагнути всього. Отак битиметься, битиметься і все-таки буде позаду інших. Що й казати, багато ним втрачено за війну. Доки він сидів у вогких бліндажах над своєю чотириверсткою, наука тим часом ішла вперед. Не до ізотопів було йому тоді, коли він крався з бійцями через міноване поле до першої лінії ворожих траншей... А зараз... Часом здається, що це вже понад міру його сил. Іноді хочеться махнути рукою і шукати собі місця деінде.