Сусіди

Олесь Гончар

— Оце приїхав, Ониську Артемовичу, до вас по науку, — сказав Гасанчук, привітавшись. — Хочу дещо запозичити... Чув, що вродилась у вас тут ідея, цікава ідея!

— Що ти мені розідейкався, — перебив його Артемович. — Кажи ділом: що принадило?

— А то ніби ви й не догадуєтесь... Хочемо і в себе коропів розплодити.

— Чуєте, дівчата? — звернувся Артемович до своїх колгоспниць. — Курсанти наїхали! Дайте лишень їм лекцію... Повчіть, як треба вирощувати не голу кашу, а кашу напополам з рибою!

— Звідки ж вони, ті курсанти? — ущипливо розпитували жінки, ніби й справді не впізнали Петра Гасанчука.

— Близькі, — бадьоро відповів Артемович. — Ті, що на зборах густо балакають.

І, обернувшись до гостя спиною, став крутити цигарку чорними, замуленими по лікті руками.

Гість терпляче посміхався.

Але рис для обох колгоспів поки що був тільки спробою, експериментом. Маленькі його плантаційки скромно тулилися попід плавнями, відтиснуті сюди потужними золотими масивами пшениць, що гойдалися гарячою повінню до самого небосхилу.

Через неї, через пшеницю, Онисько Артемович остаточно посварився з Гасанчуком. Сталося це вчора о другій годині ночі після наради в МТС. Треба сказати, що коли Онисько Артемович на якусь із таких нарад не з’являвся, то всі голови колгоспів почували його відсутність. Без нього нудьгував кожен, хто хотів мати вірну мішень для своїх дотепів і жартів. Роздратувати Ониська Артемовича нічого не коштувало. Для цього досить було піддати критиці його живучий засмальцьований кашкет, той самий, в якому Онисько Артемович незмінно, з року в рік, красується на всіх нарадах — у будень і в свято. Потім на арену виступали торішні абрикоси. Щодо абрикосів, то це була правдива історія, котрої Онисько Артемович не міг, на жаль, нічим спростувати. Було!

Якось торік до нього на поле приїхав секретар райкому. Дістав з машини газетний кульок з абрикосами і давай частувати ними Ониська Артемовича та його бригадирів.

— Оце, — каже, — їхав поміж сади, так мені й насипали дівчата.

— Чиї дівчата? — поцікавився Онисько Артемович.

— Дніпрельстанівські, — відповів секретар.

Дізнавшись про таке походження абрикосів, Онисько Артемович скривився, почав плюватися: “Хіба це фрукта? Кисле, терпке, аж небо видно”. За ним і бригадирів покривило: “Не те, мовляв, що в нашому саду. Не те, не те!”

— А в мене, до речі, і ваші є, — схаменувся секретар і гукнув шоферові: — Яшко, ану, дай тих, що нам садівник “Червоного лану” виніс.

— Оце воно, — задоволено приплямкував Онисько Артемович, пробуючи з другого кулька. — Одразу почувається, що перед тобою культурний абрикос, а не якась там дичка.

Бригадири теж пробують та в один голос прихвалюють. А шофер тим часом стоїть за машиною та, зігнувшись, від сміху трясеться. Чого б він?.. Секретар же сидить серйозний, слухає рясні вихвалки, підтакує. А коли з абрикосами було покінчено, він раптом заявляє таке:

— Вкралася помилка, Ониську Артемовичу. І це ми з Яшком винні: переплутали кульки. Отже, уточнюємо: щойно ви куштували та прихвалювали... дніпрельстанівські абрикоси. А ті, перші, від яких ви так кривилися та плювалися, — то з вашого власного саду. Для певності Яшко зробив ось на обох кульках відповідні помітки...

Дався ж взнаки Ониськові Артемовичу цей промах! Де тільки збереться кілька голів колгоспів, там уже і його абрикоси у когось на язиці. “Хіба це фрукта? Кисле, терпке, треба окулірувати, сорт поліпшувати”. Гасанчук, звісно, в таких випадках задає тон, йому це — як попереду танцювати.

— Але ж учора він потанцював!

Повернувшись уночі з МТС, Онисько Артемович сполохав на радощах усю сім’ю. Атож! І дружина його Романівна, і син тракторист Гришуня, і дочка Олянка, що працює у брата причіпницею, — всі мусили слухати, як він, їхній батько, відвоював у Гасанчука комбайн. Вечеряв та хвалився:

— “Сталінця” відвоював!.. Хай тепер Гасанчук “Комунаром” першого випуску поподиркає... Хай спробує за п’ятиденку обкоситись, як наобіцяв! Ой довго, мабуть, ганятимеш, Гасанчуче, коників по своїй пшениці! Попочхаєш на півхедера.

— Він лобогрійки запустить, — озвався з лежанки Гришуня. — У нього вже стоїть напоготові ціла батарея.

— Ти спи отам, — цикнув Артемович на сина. — Не твоя копа молотиться.

— А чия ж? — хикнула дочка в подушку. — Побудили всіх, а тепер ще й мовчи.

— І мовчи та готове слухай. Не до вас говорю. Занадто вже розумні всі стали... Звісно, ми не такі вчені та муштровані, як Гасанчук, з нами можна всякому пащекувати. Офіцерської дисципліни у нас не заведено, кабінетів не влаштовуємо, заходять до нас у двері не стукаючи. Ні, попались би ви до нього, він би вам ворсу витер!

— Ну, це вже пішло! — сказала Олянка потягаючись. — Гикатиметься Петрові до ранку.

— Бачиш, кого їй жалко, — звернувся скривджений Онисько Артемович до дружини. — То, може, йому й “Сталінця” віддати, хай швидше косить, хай батька твого у відсталі випре?! Дожився! У своїй хаті вже критикують. То критикуйте вже й за те, що в тачанках та обоянках не роз’їжджаю, бо виїзні мої в полі, мов катюги, працюють. Критикуйте, що посивів та вицвів ваш батько за чотирнадцять років головування в “Червонім лану”. За все критикуйте! Що й не посплю, що й недоїм, що й артіль нашу виведу цей рік у мільйонери! Де вже мені рівнятися з тим Гасанчуком. У нього ж навіть і ордени не ті, що в мене, і медалі не ті!

— Якраз медалі у вас однакові, — зауважила донька. — У Петра теж “За визволення Варшави”.

Але Ониська Артемовича важко було вгамувати.

— Офіцер, катюшник, гвардієць!.. А я що? Сапер з двома личками! Мости йому будував, та й тільки! Переправи йому наводив, та й усе! Він ще й досі червоними кантами блискає та білі комірці щодня підшиває, а я за роботою картуза не зберуся собі купити!.. Засмальцьований, довоєнний... Не суперечу, довоєнний! Але ж я кину цього картуза на нашу пшеницю, то він на колосках зависне! А на Гасанчукову кину — до землі провалиться!

— А ви, тату, давно бачили його пшеницю? — запитав син, явно посміхаючись у подушку.

— За мене не турбуйся: я наскрізь бачу, де в нього що робиться. Наперед скажу, скільки центнерів дасть кожен його клин.

— Озимина в нього не гірша нашої, — запевнила Олянка. — Сподіваються взяти по тридцять в середньому.

— І візьмуть, — підтримав сестру Гришуня.

Онисько Артемович кілька хвилин сидів мовчки. Потім звівся з-за столу, розкошланий, сердитий. Грізно вп’явся очима в дружину, аж вона позадкувала до печі.

— Ти знаєш, Мотре, чому в нього цей рік така пшениця вродила? Наша лісосмуга йому сніг затримала. Ясно? Всі вітри об неї ламались!

“А хіба дніпрельстанівська посадка не захистила наше жито?” — хотіла запитати головиха, але прислухавшись до подиху Артемовича, вирішила краще змовчати.

Вітри...

Вони шаленіли вже кілька днів. Рибалки на Дніпрі замість парусів ставили на своїх човнах по зеленій гілці, і навіть цього було досить, щоб човен, шугаючи між високими хвилями, прудко летів проти води. Жатки, які вже своє відпрацювали і стали на спочинок до майбутнього року, тепер самі розмахалися крилами на колгоспному подвір’ї: лопасті аж гули під натиском гарячого вітру. По шляхах вставала курява, сухими хмарами гуляла над полем. Степові птахи посивіли від пилюги. З полукіпків зривало золотаві шапки, котило по стернях.

Згинаючись проти вітру, Онисько Артемович поспішав на тік. Уже вечоріло. Сонце заходило безхмарно, беззагравно — як на сушу та спеку. Вичахаючи, воно повільно тонуло в імлі й само було, мов червоний згусток імли.

На півдорозі до токовища працювали трактори. Вони вже мали де розгорнутись, їм уже було куди загнати свої потужні плуги! Комбайн “Сталінець”, поставлений Ониськом Артемовичем на стаціонар, молотив цілу добу. З кожним днем з-під полукіпків звільнялася все більша площа, охайна, чиста, готова лягти під лемеші.