Сусіди

Олесь Гончар

Але зараз обидва трактори чомусь стояли.

“Що це у них там скоїлося?.. Чого вони мітингують?” — занепокоєно думав Онисько Артемович, наближаючись до трактористів, які, зупинивши свої агрегати край загінки, зібралися разом з причіпницями тут же поблизу, на високій могилі з дерев’яною вишкою. Всі дивилися кудись на південь, розмахували руками, про щось тривожно дискутуючи. Голоси їхні губилися за вітром. У центрі групи стояла схвильована Олянка, тримаючи в руках свою червону косинку. Гришуня, помітивши батька, став нетерпляче гукати його до себе.

Широко ступаючи на крихкій ріллі, Онисько Артемович вибрався й собі на могилу, вже оборану з усіх боків.

На півдні щось горіло.

Звивиста вогниста смуга повільно ворушилася десь далеко на потемнілому обрії. Часом вона то прилягала до самої землі, то знов підіймалася полум’яною гривою, зловісно набухаючи в окремих місцях великими вогняними гніздами.

Пожежа в степу — завжди небезпечна річ, а ще в такий вітер... Стежачи за вогнем, трактористи й причіпниці висловлювали різні догадки. Майже всі сходились на тому, що горить далеко — в “П’ятирічці” або в радгоспі “Авангард”.

— Мабуть, знову стерню випалюють... У них комбайни дуже високо покосили.

— Але хто ж палить стерню в такий вітер?

— І що то за спалахи виникають раз у раз?

— То, напевне, солома з-під комбайнів... Вони її теж палять на місці...

— Пам’ятаєш, отак у сорок першому горіло за Дніпром, коли новокам’янці свої хліба випалювали...

— Бач, ніби згасає...

— О, знову розгоряється...

— Солома?

Усім хотілося вірити, що горить далеко, що горить тільки стерня та солома. Однак тривога наростала, холодно закрадалася кожному в серце: а що, коли то не стерня? А що, коли то... копи?

Онисько Артемович, похмуро вдивляючись у далечінь, уже починав сердитись:

— Давно зайнялося?

— Хто його зна... Ми недавно помітили...

— Ану, Грицю, роззуйся — і на вишку, — скомандував Онисько Артемович синові. — Та швидше!

Гриць мовчки зірвав з ніг запилені солдатські бутси і, ставши товаришам на плечі, кішкою подерся вгору. Всі внизу притихли. Стояли, задерши голови, напружено чекаючи, що він скаже.

— Ну?

— Здається... в “Дніпрельстані”.

— У Петра?! — зойкнула Олянка, з жахом дивлячись на батька.

А він, не звертаючи на неї ніякої уваги, люто гукав синові вгору:

— Пильніше мені дивись! Де саме?

— За Солоною балкою... Але не розберу — чи там, де комбайн ходив, чи лівіше, на другій бригаді... Ні, таки на другій!

Онисько Артемович аж похитнувся, як від міцного удару.

— Чого ж ви стоїте? — раптом пішов він на трактористів, на дочку, на всіх. — Ви ж чуєте: на другій! А на другій у них пшениця ще в копах!

Трактористи мовчали, неначе винуватці пожежі. Гришуня, спустившись з вишки, стояв, хекаючи, із своїми важкими бутсами в руках.

— Тату...

— Цить!.. До агрегатів! — закричав Артемович, стискаючи кулаки. — Заводьте! Пускайте! Бігом!

Не минуло й п’яти хвилин, як обидва трактори разом з плугами вже гуркотіли навпростець через поле на далекий зловісний вогонь.

Передній трактор вів Гришуня, за спиною в нього стояла Олянка з батьком. Їх нещадно підкидало й трясло — трактори йшли на максимальній швидкості. Але зараз для Ониська Артемовича всяка швидкість здавалася недостатньою. Притримуючи од вітру кашкет, він гукав синові над самим вухом:

— Давай, давай газу! Натискуй!

Внизу, у вируванні темної куряви, з гуркотом підстрибували скаженіючі плуги.

Посадки миттю розступилися, межі зникли... Уже не тільки земля власної артілі, яка кінчалася по цей бік лісосмуги, а й землі “Дніпрельстану”, і “П’ятирічки”, і “Авангарду” лежали біля ніг Ониська Артемовича, як щось рідне, близьке, своє.

Він раптом відчув себе вартовим і господарем усього степу, від обрію до обрію.

Коли трактори, проламавши смугу лісонасадження, дружно вдерлися на дніпрельстанівські поля, картина одразу прояснилась. Гнаний вітром вогонь наступав з недалекого узвишшя кривулястою довжелезною лавою. Там, де вона прокотилася, залягла глибинна тьма, чорна пустеля згарища, зрідка покраплена ледь жевріючими цятками.

Люди змагалися з вогнем врукопаш. На тлі невисокого полум’я виразно було видно, як вони, розтягнувшись у живий ланцюг, кидаються на вогонь і в бушуванні іскор намагаються забити його, затоптати. В хід було пущено лопати, вила, граблі, порожні лантухи, ошмаття якихось брезентів. Однак щойно прибитий вогонь знову оживав, ріс, вітер потужно роздимав полум’я, багряне гаддя проповзало поміж людей, рвалося вперед, швидко змикаючись між собою, зухвало накидаючись на високу стерню, яка немовби сама тяглася до вогню, назустріч своїй погибелі. Поки що горіло скомбайноване поле, палахкотіла пуста солома, але копи були недалеко. Сотні їх, снопастих, важких, покірних стояли по схилу, вже освітлені блиском заграви, вже овіяні жаркими струмами розігрітого повітря.

Вогонь наближався до них невідворотно, з неймовірною швидкістю. Іноді полум’я цілими клубками пролітало вперед, створюючи все нові й нові вогнища. Вже горів увесь вибалок, до якого зліва прилягали копи. Машини, що ними дніпрельстанівці прибули сюди з току, тепер опинилися під безпосередньою загрозою, і шофери кинулись виводити їх вище, між полукіпки.

І ось раптом пронизливий, по-пташиному високий крик моторошно пролунав над полем. Кричала якась босонога розпатлана дівчина, вискочивши з-за полукіпка з палаючим снопом у руках.

Загорівся хліб.

У цей час Онисько Артемович, спустившись із своїми тракторами до вибалка, наказав з ходу загнати плуги. Трактори пішли уступом один за одним навперейми вогню. Широка смуга свіжої ріллі потяглася за ними вслід.

Онисько Артемович, стоячи на передньому тракторі, вказував синові, куди саме треба тягти борозну.

Вода закипіла в радіаторі й, позривавши пробки, ключами вистрілювала вгору.

— Не зважай! — задихаючись, командував Онисько Артемович. — Веди!

Трактористи, виблискуючи надітими на кашкети окулярами, вели свої агрегати вздовж полукіпків. Зигзагуватий рілляний бар’єр надійно лягав понад самими бурунами вогню. Коли іноді доводилось обминати якийсь уже охоплений полум’ям полукіпок і ставало чути запах смаженого зерна, Онисько Артемович шаленів, нетямився від цього запаху. Хапав сина за карк, готовий витрясти з нього душу:

— Швидше, кажу тобі! Жени!

Зовсім, видно, забувся, зовсім, видно, не думав про те, що поле під ним дніпрельстанівське, Гасанчукове!.. Збагнув це тільки тоді, коли назустріч їм несподівано виринули з прожекторами дніпрельстанівські трактори. Вони йшли напереріз вогню з іншого кінця.

Дружно ревучи моторами, трактори сходилися все ближче, поки не порівнялися. Онисько Артемович при світлі полум’я впізнав Гасанчука, що стояв на передньому дніпрельстанівському тракторі. Закоптілий, чорний, розхристаний, він щось гукав звідти Ониськові Артемовичу, блискаючи до нього своїми зубами, білими, як рис.

Чути було — пояснює, виправдується, мов перед прокурором:

— Курай палили пастушата... Не вбереглися... Підхопило, понесло...

— У вас усе не слава Богу, — з докором зауважив Онисько Артемович. — Хазяїни... Дивитись треба!

І обернувся до Гасанчука потилицею.

Розминувшись, трактори пройшли ще з півгін, поки Онисько Артемович нарешті схаменувся:

— Що ми, приїхали йому зяб підіймати? Своєї роботи вистачить. Повертай!

Пожежа швидко спадала. Широка смуга щойно прокладеної ріллі надійно перегородила вогню шлях. Було видко, як полум’я, досягши цієї смуги, одразу никне, пригасає на місці. Люди ще й тут затоптували його ногами, інші обтрушувались, гасили одне на одному тліючий одяг.