Соняшники

Олесь Гончар

Чекаючи, доки розшукають голову колгоспу, скульптор сидів на ґанку біля контори і спокійно попивав добуту з валізи мінеральну воду. Стояла велика спека. Молоді деревця попід вікнами контори зморено опустили своє віття, мовби хотіли заховатись у власну тінь. Безлюдне подвір’я, просторе, піскувате й гаряче, нагадувало собою шматок південної пустелі, кимось ненароком закинутий сюди. Був час обідньої перерви і все живе поховалося в затінки, вщухло, принишкло. Лише в конторі хтось поцокував зрідка на рахівниці та над квітниками гули невсипущі бджоли. Після міського шуму та гуркоту, після втомливої дороги скульптор блаженствував, нерви його відпочивали. Зняв краватку, розстебнувся, почуваючи себе майже як дома.

Лагідний спокій його несподівано був порушений табунцем напівголих, до чорноти засмажених сонцем хлопчаків. Випурхнувши десь із-за причілка і загледівши на ганку незнайомого літнього чоловіка в білому костюмі, вони зупинились, неабияк зацікавлені ним. Хто б це мав бути?

Стали енергійно висловлювати різні припущення.

— Лектор? Кандидат наук?

— Мабуть, приїхав по зеленому конвеєру.

— Або по мериносах...

— Диви, яка лисина: хоч ковзайся!

Скульптор усміхнувся, добродушно милуючись хлопцями. У думці він уже починав ліпити їхні стрункі й по-своєму граціозні постаті, переводив із глини в бронзу, виставляв на видних місцях, на фонтанах у міському саду.

Тим часом надійшов голова, привітний червонощокий чоловічок з іскристими невловимими очима. Звідкись йому було вже відомо, що скульптор приїхав ліпити знатну його колгоспницю Меланію Чобітько.

— Зараз усе організуємо, — запевнив голова. — Я вже дав команду. Меланія прийде сюди.

І, приязно оглянувши гостя, запросив його до свого кабінету.

У просторому, залитому сонцем кабінеті було пишно, багряно від прапорів. Порядок в усьому, блиск, чистота...

— О, у вас, як у міністра, — зауважив скульптор.

Голова сприйняв його комплімент досить спокійно.

— Аякже... поляків оце тут приймав, ще й стільців не повиносили. Прошу, сідайте, — вказав він гостеві місце навпроти себе.

Посідавши, вони якийсь час мовчки вивчали один одного. Голова застиг за столом, мов кібчик, зіркий, крутошиїй, весело насторожений. У перший момент скульпторові дивно було бачити на блискучому склі стола між різьбленим письмовим приладдям запечені головині руки. Одначе згодом скульптор і в цьому знайшов своєрідну звабу й гармонію. Ці вузлуваті руки теж були варті того, щоб їх виліпити.

— Розкажіть, будь ласка, мені про вашу Героїню, — попросив скульптор, закладаючи ногу на ногу. — Бо мені про неї тільки й відомо, що з газет...

— Про неї і в журналах писалося...

— Читав. І фотографії повирізував, правда, самі лише профілі — анфас ніде не попадався.

— Що ж вам про неї розповісти, — мулився голова, видно, не знаючи, що саме треба від нього цьому лисому суб’єктові з випещеним крохмалевим обличчям. — Золота людина. Скромна, роботяща, справжня патріотка... У нас її дуже поважають. Батько загинув на фронті, виросла в патронаті, кінчила сім класів. Зірку заробила на кукурудзі, а в цей рік взялася ще й за соняшник...

— Це все добре, але для мене цього замало. Ви розумієте, товаришу голова... Як би це вам простіше... Одне слово, мені не анкета її потрібна, мене цікавить її душа, характер.

Господар задумався, зітхнув. Угадай вас, кому що треба: тому дай анкету, а тому душу, а тому ще щось...

— Характер ви ось самі побачите. Тихий, добрий... Відносно ж душі, — осміхнувся в стелю голова, — то не знаю, чи вона вам відкриється.

— А чому б ні?

— Та так... Душа — річ тонка, до неї ключів особливих треба. Але дозвольте поцікавитись: навіщо вам душа? Ви ж будете ліпити бюст, вам, так би мовити, фігуру дай, зовнішню фізіономію...

— О ні, не тільки це! — гаряче заперечив скульптор, і голова одразу відчув, що заліз не в своє. — Зовнішність, звичайно, для нас теж багато важить, але справжні джерела краси...

Гість не встиг доказати. У двері хтось дрібно, акуратно постукав.

— Заходь! — гукнув голова, видно, по стуку визначивши, хто це має бути.

Двері відчинились, і до кабінету, світячи Золотою Зіркою, несміливо вступила огрядна дівчина в чорному шерстяному жакеті, запнута сніжно-білою хусткою. Скульптор швидше вгадав, ніж впізнав у ній Меланію Чобітько.

— Ви мене кликали, Іване Федоровичу?