Соняшники

Олесь Гончар

— Кликав. Ось познайомся. Товариш скульптор. Приїхав тебе ліпити.

Скульптор уже розглядав дівчину гострим поглядом фахівця. Йому стало тепер зрозуміло, чому вона з’являлася в газетах лише в профіль. Меланія не могла похвалитися своєю вродою, і фотокореспонденти, мабуть, немало потрудились, відшукуючи для неї позу, в якій дівчина виступала б кращою, ніж була насправді. Що ж, фотографам це вдається. Але як бути скульпторові?

Голова посадив Меланію по праву руку від себе, під прапорами, під вінками з рисового сухого колосся. Дивився на неї підбадьорливо, майже захоплено, мов на якусь писану красуню. Хто знає, може, Меланія й здавалась йому такою? Але вона сама, либонь, добре усвідомлювала свою недосконалість і весь час ніяковіла під уважним, вивчаючим поглядом скульптора, наче завинила в чомусь перед ним. Сидіти їй було трудно, нестерпно. Їй заважали власні плечі, власні руки й ноги, і вся вона, здавалось, сама собі заважала.

— Оце, Мелашко, наш шановний гість, товариш скульптор, — ще раз навіщось пояснив голова, — він хоче ліпити тебе для виставки.

Голова лукаво глянув на Меланію, і скульптор глянув, і вона сама мовби глянула збоку на себе, на своє широке розпливчате обличчя, і всім трьом зробилося до прикрості незручно.

— Таке й придумали, — згоряючи від сорому, похнюпилась дівчина. — Найшли кого...

Скульптор стежив за нею з нещадною зухвалістю митця. Меланія мовби навмисне заповзялася розвінчати всі його творчі задуми. Трималася вимушено, силувано й незграбно, і з часом ця силуваність не тільки не зменшувалась, а, навпаки, ще більше впадала йому в вічі. Він розумів, що нелегко було сидіти дівчині перед столичним скульптором, знаючи наперед, чого він хоче, бажаючи йому догодити і не влучаючи, як саме. Він усе ждав, що ось Меланія оговтається, призвичаїться, стане поводитись вільніше. Але де там! Сидить мов на голках і раз у раз криво посміхається до Івана Федоровича, затуляючи губи хусточкою. Спочатку це тішило, але згодом уже починало дратувати. Може, вона і взагалі не може бути інакшою, може, оця незграбна примітивна манірність уже в’їлася їй наскрізь, стала другою натурою і нічим її не проб’єш? Ах, Меланіє, Меланіє, важко тебе ліпити!

Розмова не клеїлася. Меланія слова не могла сказати, щоб не зиркнути на голову і не спитати в нього очима: чи так, мовляв, чи до ладу. Скульпторові було прикро за неї. Отака здорова, свіжа, напахчена одеколоном і в той же час зовсім безпомічна, безпорадна. Якби можна було, вона, безперечно, охоче згодилась би, щоб голова і говорив, і жартував, і позував замість неї, аби тільки самій збутися мороки. “Невже вона завжди така? — нервувався скульптор. — Невже не буває в неї отого... отієї іскри?”

— Скажіть, у вас є родичі, друзі? — запитав він, заходячи з іншого боку.

Меланія густо, до сліз почервоніла.

— Родичі є, — ледве чутно прошепотіла вона після паузи. — І друзі... Про яких друзів ви питаєте?

— Вона ще не заміжня, — бовкнув голова, неприязно глипнувши на скульптора.

Меланія горіла. Скульптор зрозумів, що дав маху, що з його боку безтактно було її питати про це.

Та хіба все передбачиш, хіба вгадаєш, звідки до неї підійти!

З якого боку не заходив, скрізь вона була не та, якою він хотів і сподівався побачити її. Спробуй-но вихопи характер з цього хаосу недбалих ліній, кострубатих жестів...

“Усе це не те, — нарешті гірко визнав скульптор, — і мені, власне, тут нема чого робити. Вертатись треба, поки не пізно. Але як же тепер відкараскатись, як виплутатись з усієї цієї історії? Так, щоб і її не скривдити, щоб ніби нічого й не сталося... Адже вона, по суті, ні в чому не винна. Так само, як і я”.

— Отже, Мелашко, ти маєш шанс, — весело сказав голова. — Колись тільки богинь ліпили, а це вже й до нас черга дійшла. Вперед прогресуємо. Хіба ні?

— Краще б ви взяли мою подругу... Ганю.

— Ганя Ганею, а ти теж не прибідняйся. Ліпись. Тепер перед нами ще одна проблемка: треба буде десь влаштувати гостя.

— Та я ненадовго, — обачно почав задкувати скульптор. — Можливо, що завтра й поїду.

— Як? — вразився голова. — За ніч виліпите?

— Ліпити я, власне, буду вдома, у своїй майстерні. А тут хіба що зроблю якісь заготовки, — в голосі його чулося виправдання. — У мене свій метод. Мені головне — побачити живу людину, закарбувати в пам’яті, щоб уже потім...

— Ну, це справа ваша, — перебив голова. — Не мені судити про ваш метод. Але влаштувати вас ми повинні... Зараз щось придумаємо.

— Що там думати, — м’яко втрутилась Меланія. — Коли вже до мене приїхали, то хай у мене й зупиняються. Хати не перележать.

— А й справді, — похопився голова, який, очевидно, саме на це й розраховував. — У тебе просторо, спокійно, малих нема. Ти там уже прояви ініціативу...

— Не турбуйтесь. Не голодуватимуть.

Всі повставали. Скульптор рушив у куток до своєї валізи, проте Меланія виявилась спритнішою за нього: валіза була вже у неї в руці. Незважаючи на щирі протести гостя, жінка взялася нести його багаж.

— Коли вже взялася, то не випустить, — сміявся голова, випроводжаючи гостя на ґанок. — У нас такі кадри.

Легко і швидко ішла Меланія через колгоспне подвір’я. Скульптор з незвички ледве встигав за нею. У ці хвилини він почував себе немічним, підтоптаним і, більш ніж будь-коли, пристаркуватим.

В хаті у Меланії було як у віночку: тіняво, зелено, чисто. Підлога потрушена травою, піч розмальована півнями, стіл накритий вишитою скатертиною. На божниці — етажерка з книгами, над якою портрет Улі Громової, вирізаний з якогось журналу.

Незабаром на столі почали з’являтися миски й полумиски. Скульптор скоса зиркав на них збентеженим поглядом вічно заляканого дієтика.

— Прошу вас, не наставляйте стільки... Я — дієтик.

Меланія на мить розгубилася:

— То що ж це буде?

— А нічого не буде.

— Ні, ви скажіть, що вам можна, я всього дістану. Вершки вживаєте? Яйця, молоко, мед?.. Ви вже самі вибирайте, бо я ж не знаю...

Наставила на вибір, подала йому чистий рушник.

— Будьте ласкаві, що є...

Скульптор їв, і кожен шматок застрявав йому в горлі. Ось завтра поїде, нічого не зробивши, зазнавши ще однієї творчої поразки... Скільки тих поразок лише за післявоєнні роки! Там формалізм, там патріархальність, там ще якась трясця... “Може, зір притупився, може, я вже чогось недобачаю? — думав скульптор, давлячись Мелащиним білим пахучим хлібом. — Генерали мені вдавалися. Чому ж не вдається проста людина праці? Їхав сюди, сподіваючись глибше збагнути її, пройнятись її високим благородним пафосом. А чим це все кінчається? Ганьбою! Розчарувався і втік!” Що після цього скаже про нього голова колгоспу, що подумає про людей його фаху — служителів муз оця недалека, наївна, але добра й хороша Меланія? Раніше скульптор якось мало зважав на таких, як вони, а зараз це вже його непокоїло, їхня думка була для нього зовсім не байдужою. “А може, інший зумів би виліпити Меланію? — раптом майнуло жорстоке припущення, і скульптор став перебирати в пам’яті своїх колег, молодших обдарованих майстрів. — Може, вони краще бачать, може, я просто видихався або в чомусь помиляюсь і не можу осягнути, відкрити її? О, це було б жахливо!”

Ланкова тим часом переодяглася десь у другій кімнаті й стояла тепер на порозі боса, підтягнута, привабна в своєму робочому вбранні.

— Мені вже треба йти... У мене — соняшники. А ви тут відпочивайте. Ото вам ліжко, ото простирадла. Все чисте, не сумнівайтесь.

— Дякую.

Меланія вийшла, і в хаті одразу посутеніло: знадвору вона тихо прихилила віконницю. Дбала за те, щоб не жарко було шановному гостеві!

До вечора скульптор встиг і відпочити, і накидати кілька ескізів з хлопчаків, яких він бачив біля контори, і походити з головою артілі по господарству. Вони побували на фермах, у кузні, на електростанції. Чутка про скульптора встигла облетіти село, і скрізь, де він з’являвся, його зустрічали привітно й люб’язно. На фермі щебетливі доярки влаштували йому справжній допит, жваво цікавлячись, кого він уже виліпив на своєму віку, та чи добре у нього виходить, та в якій позі він зобразить Меланію Чобітько.