Жінка в сірому

Олесь Гончар

Все узбережжя знало цю давню історію, схожу на легенду. Розповідалося так: коли приморське місто було вже в облозі, комісар бригади моряків, бувши хворим і пораненим, маючи змогу останнім рейсом вилетіти в тил, сам у вирішальну хвилину відмовився від своїх переваг: поступився місцем у літаку зовсім незнайомій вагітній жінці, приведеній партизанами з гір.

Уже в польоті жінка дізналась, що комісар, маючи запалення легенів, багато разів ходив з моряками в атаки і що тим-то й надано було цій людині право летіти на Велику землю, де його неодмінно треба було госпіталізувати. Коли жінка почула про це, вона навіть розплакалась, тяжко переживаючи подаровану їй можливість летіти замість того, кому цей політ зараз, може, був ще необхіднішим. Її не переставали мучити докори сумління, в думці не вкладалося, чому він так зробив, чому поступився місцем, може, навіть життям своїм поступився, зовсім незнайомій людині, прирікши тим самим себе невідомо на що.

— І чим я віддячу йому, чим? — зверталася жінка час від часу до своїх сусідів, здебільшого теж поранених.

Їй відповідали мовчанкою.

А коли комісар опинився в концтаборі і вже тільки один драний матроський тільник прикривав його побиті, в закипілих синцях плечі та груди, не могла фашистська варта впізнати в цьому атлетичної статури морякові того, ким він був насправді: за наполяганням товаришів комісара було перевдягнуто у звичайне, рядове, матроське, він і сам віднині в усьому став рядовим, нічим не вирізнявся ні поведінкою, ні своєю полонянською невільницькою зовнішністю. Лише згодом вартові стали помічати, як уважливо ставляться до нього товариші по нещастю, стараючись хоч як-небудь допомогти йому, коли випало їм разом працювати спершу в полі, на колишніх радгоспних плантаціях, а потім на кар’єрах у каменоломні. Помічено було, що дослухаються до кожного його слова і навіть від прискіпливого погляду наглядача ніби невнарок заступають свого, добровільно визнаного ними вожака, — тож хто він є насправді? Чи такий він уже рядовий, яким постає у своїм дранім, перетлілім від поту матроськім лахмітті? Мав би, здавалось, змізернитись, саморозчавитись від того невільницького життя з його баландою, безправ’ям, погрозами пристрілити будь-якої миті, а він, одначе, не поник, не зломився, ще й інших біля себе непомітно гуртує.

Варто було виникнути підозрі, як незабаром з’явився в концтаборі й іуда-запроданець, золотушний жевжик на ім’я Бруно з місцевих фольксдойчів. Ніби прогулюючись, забрів він із табірними посіпаками на радгоспні городи, де полонені, позгинавшись до землі, саме домучували на морквищі свою денну норму. Тонконогий, з водянистим поглядом, Бруно, ступаючи серед полонених, спостерігаючи, як ретельно видовбують вони дрібненьку морквицю з твердої, мов камінь, землі, здається, не мав до чого вчепитись, та ось раптом, змружившись на манір слідчих, він спрямував свій хижий погляд на того, кого шукав, на їхнього прихованого вожака, що саме розігнув спину, випростався.

— Він! Це він! — вигукнув Бруно, звертаючись до своїх озброєних супровідців. — Я бачив його, коли він виступав на мітингу в Севастополі на початку війни! — І глумливо осміхнувся до впізнаного: — То ж були ви, пане комісар? Ви, ви! В таких речах я не помиляюсь!..

Стратили комісара і його друзів тієї ж осені. Але де сталась трагедія, достеменно ніхто не знав. Називалось поле одного з радгоспів, де їх нібито розстрілювали біля силосних ям. Згідно з іншими припущеннями, розправу було вчинено в приморських яругах, в їхніх колючих чагарях, серед чорного вулканічного каміння, а були й такі перекази, що полонених, зв’язаних докупи дротом, кидали просто живцем зі скелі в море.