Жінка в сірому

Олесь Гончар

Живуть хлопці там своїм життям, свої у них клопоти і мрії, свої, тільки їм відомі пристрасті, про які довколишній світ може лише здогадуватись, коли якогось там дня посеред стрімчастої скелі, на голих, випнутих до моря гранітах, куди, здавалось би, не добратись ніяким верхолазам, раптом забіліє на весь довкіл розгонистий напис: “Ніно! Я тебе кохаю!”.

Жінці, що працює на квітнику, хоч і з чималої відстані, але добре видно солдатський напис, і коли вона в хвилини перепочинку, обіпершись на сапилно, буває, задивиться на те високе чиєсь освідчення, суворі вуста її, що так рідко всміхаються, злегка, буває, ворухнуться темним, стриманим усміхом.

Іноді в передобідню пору приходять сюди діви, цілком сучасні, з підсиненими очима, офіціантки з їдальні, в косинках крохмально-біленьких, сідають на лаві під оливковим деревом, ждучи, доки господарка квітника назрізає їм секатором цілий оберемок троянд для їдальні, що будуть потім розставлені на столах відпочиваючих.

— Клаво, ти б хотіла так жити, як оця наша жінка в сірому? — чується у затінку під оливою.

— А що такого, Тосю?

— Отак ні з ким, ні до кого, все самотою... Наодинці із своїми думками. Мало хто й знає, що вона — Марія Несторівна, все більше — Жінка в сірому... І взагалі навряд чи приємно усвідомлювати, що ти комусь зобов’язана життям, що воно тобі ніби подароване.

— А зате, може, якраз у роботі та в самому почутті вдячності вона й знаходить для себе розраду?

— Вдячність, пам’ять — невже ці речі справді бувають такі живучі? Мені б таке надокучило.

— По собі всіх не міряй.

— Аж не віриться, що були такі люди. Можеш ти уявити, щоб котрийсь із наших теперішніх модерняг та поступився місцем тобі в подібній ситуації?

— А чому ж ні? Різні є і зараз.

— По-моєму, той професор слушно помітив, що сучасні люди, власне, не потрібні одне одному. Кожен живе тільки для себе.

— Професори теж можуть помилятися... Ходімо, подруго, Марія Несторівна вже он квіти несе...

Забираючи квіти, одна з дівчат запитала:

— Скажіть, Маріє Несторівно, ми вам інтересні?

Жінка пильним поглядом окине обох:

— Авжеж. Кожна людина мені чимось цікава.

Деколи з’являться під оливами й солдати-будбатівці, — спустившись зі скелі, вони мають звичай провідувати квітникарку. Коли жінка дасть собі перепочинок, сяде на лавці або втомлено обіпреться плечем об оливкове дерево, гості її гуртиком присядуть поблизу і, почуваючись, мов сини коло матері, спокійно споглядатимуть просторінь моря, що синіє між віттям олив. Іноді хлопці заведуть мову про ці оливкові дерева, що тут ростуть ніби з правіку, ніби ще з античних часів. Колись, може, був на цьому уступі цілий оливковий гай, а нині зосталось на кам’янистій терасі всього кілька дерев-старожилів зі стовбуром у кожного химерно покрученим та сірим, схожим на мамонтову кістку. Дерево стовбура тверде, давньовічне, аж дивно, що в ньому ще жене свої соки життя.

— Посадив хтось, добру пам’ять про себе залишив, — розмірковує жінка, дивлячись на дерева. — Ви б, хлопці, і в себе теж на скелі що-небудь посадили, воно вчепиться...

До солдатів у квітникарки ставлення особливе, справді майже материнське. По іменах їх знає. Цей Ахмед, а той Василь, а ондечки чорненький — то Саїд із Душанбе. Про кожного з них їй щось відомо, хто кого вдома залишив і скільки ще йому самому зосталося служби. Стрижені, смаглочолі, у чоботях запилюжених, кирзових, з руками важкими, натрудженими на будівництві вежі та мікрорайону по той бік гори. Марію Несторівну юнаки ні про що не розпитують, бо, зрештою, всьому узбережжю тут відомо, як незвичайно склалась її доля, як і на світі живе, може, тільки тому, що під час війни чиясь щедра, могутня душа поступилась їй місцем у літаку. Ніколи й вона їм про це не розповідає, бо те, що сталося колись, видно, залишається для неї недоторканним, найглибшою таємницею серця.

Молоді будбатівці вважають цю жінку просто ясновидкою, бо вона по очах вгадує, кому з них випадає йти на побачення до дівчат у селище або до їхніх конкуренток із сусідньої водолікарні (яка щоліта чомусь горить), — отже, такому від Марії Несторівни квітка належиться. Якщо вже впевнилась, що наміри в хлопця серйозні, неодмінно зріже й подасть йому щонайліпшу яскраво-червону або золотаву, ще й пожартує:

— До твоїх поруділих кирзових вона якраз личить.

А коли восени хлопці-будбатівці прийдуть розпрощатись перед тим, як від’їздити додому, їхня покровителька довго ходитиме по квітнику, вибираючи кожному з них троянду найкращу, кожному вручить з усміхом стриманим, ледь присмученим:

— Додому ж довези... Це “глорія дей”. Мамі подаруй або нареченій...

Розвітавшись із нею, один за одним подеруться хлопці по крутосхилу поміж шипшиною, глодом та іншим колюччям, все далі беручись угору, доки опиняться незабаром аж під небом, на своїй всім вітрам відкритій скелі.

А наступного дня, коли Марія Несторівна прийде на роботу, а виходить вона тут раніше за інших, на солдатській скелі зустріне її свіжий розмашистий напис: “Бережіть жінку в сірому!”.

Освітлений вранішнім сонцем, напис той біліє на висоті, здавалось би, зовсім недоступній.