Зозуля

Євген Гуцало

— А ви їх мили? — питає онук.

— Від чого?

— А від радіації.

— Вчора мила, — задумавшись, відказує стара.

— А сьогодні мили?

— Ні.

— То ви не знаєте, що треба мити щодня? Та ще й не один раз? Теж мені... Йдіть хутчій мийте.

За вікном озивається зозуля, десь близько.

Баба Оришка, прислухаючись до зозулі, каже:

— Скільки ж вона мені накує, га? Раз...

І Миколка теж прислухається — чи знову не почується спів зозулі знадвору? Але зозулі більше не чути, лиш горобці лящать. Баба Оришка силкується звестися із залізного ліжка, наче до зозулі поривається, бо чого ж це пташка-віщувальниця замовкла, але ноги її не слухаються.

— Пожаліла для мене. Раз кукнула — і як заціпило їй... А я ж тобі, Миколко, збиралася казок нарозказувати, пісень наспівати, всякої всячини... Либонь, уже не вспію, бо зозуля лиш раз кукнула, не вспію.

Баба Оришка вмовкла, склавши руки на колінах. Перегодя питає онука:

— Я тобі обіцяла казок нарозказувати?

— Обіцяли, — сердиться, кусаючи губи.

— А пісень наспівати?

— І пісень наспівати, — кусає губи від безсилля.

— А зозуля лиш раз кукнула, то як успію?

«Забрала радіація в баби і силу, і пам’ять, — гірко думає Миколка. — Товче воду в ступі й товче. Але ж не винувата, що така... Стала такою».

— Якби ж мені зозуля хоч трохи більше накувала...

— То я вам знайду таку зозулю, яка багато накує. Знайти?

— Знайди, авжеж. У тебе молоді ноги, знайди.

Миколка вибігає з хати надвір — де зозуля, чого мовчить? Дивиться по зелених деревах, але зозулі ніде нема. Авжеж, полетіла, бо хіба їй потрібна баба Оришка, щоб накукати довге життя? Ех, зозуле, зозуле!.. З отих, що підкладає свої яйця в чужі гнізда...

Й хоч Миколка добре знає, що всі зозулі підкладають яйця в чужі гнізда, але саме про цю йому хочеться так думати. Що вона з-поміж інших найгірша, адже тільки раз кукнула, хоч її так просили.

Правда, могла й не чути, що її так просили, але ж — однаково!

Що має чинити?.. Якусь часину стоїть розгублено, роззираючись на буйне село, а потім вирішує: бігти шукати зозулю! Бігти шукати зозулю, яка навіщує бабі Оришці багато-багато років. І в селі її шукати, і в лугах понад річкою, і навіть у ліс не полінуватися забігти. Бо ж тільки початок літа, бо зозулі зараз скрізь співають. Ген учора одна так славно кукала на отій березі над шляхом, тільки шкода, що баба Оришка не надумала попросити в неї багато років життя.

О, вчорашня зозуля не пошкодувала б!

Але де та вчорашня зозуля?

Шукай вітра в полі...

Від цегляного будиночка, в якому живуть вони, чорнобильські переселенці, повз інші такі самі цегляні будиночки, в яких також перебиваються-бідують переселенці з Чорнобиля, повз понуру будівлю колгоспного корівника Миколка біжить на сільську околицю. Тут, розказують місцеві хлопці, колись текла річка, а тепер — сіріють бетонні плити. Цими бетонними плитами вимощено русло, щоб вода текла по плитах. Та самої річки вже нема, й ніяка вода не тече тісним бетонним ложем. Річка з тих пір пересохла, поміж стиками бетонних плит випинається то якесь коріння, то пучок рогози стримить, то листя лепехи.

І луги над бетонним ложем не зеленіють, луги розорано, вітер порошить сухим торф’янистим ґрунтом.

Миколка сумно роззирається довкола — ніде не видно зозулі, не летить нізвідки. Прислухається — тихо. А чи не побігти до отієї верби, що зеленіє ген-ген над мертвою річкою?

Біжить понад бетонним руслом, ринучи гострими очима в небеса. Ось і верба розсядиста¹ з журливо пониклим віттям, а поміж віття — хоч би одненька пташина якась, не те що зозуля... А то що летить над полем? І серце завмирає, і він приглядається пильно... Та й в’яне в душі цвіт надії — понад врунами² озимини летить ворона, за нею ген і друга чорною грудкою з чорними крильми.

Ось одна каркає.

Ось друга каркає крихко.

О, ворони тобі накаркають!.. І, не бажаючи слухати їхнє каркання, навіть затуливши пальцями вуха, навіть заплющуючись раз у раз, Миколка щодуху біжить і від порожньої від пташок верби, і від ворон.