Зозуля

Євген Гуцало

Зупиняється й отямлюється на чиїйсь леваді, біля копанки, обставленої сніпками сухого очерету. У копанці плавають качка з качуром, а над копанкою стоїть незнайома дівчинка із зеленими, як весняна ряска, очима, а в очах — запитання: куди біжиш?

— Ти хто така? — зупиняючись, питає Миколка.

— Я, — відказує дівчинка.

— Хто?!

— Я!

— А-а, — мовить Миколка, суплячись. І примирливо: — А я — Миколка.

— То й добре! — з викликом каже дівчинка.

— Ти чого тут стоїш?

— А ти чого біжиш?

— А-а, — знову мимрить Миколка, збитий з пантелику такою розмовою. — Та оце я біжу за зозулею.

— За якою зозулею?

— Та за зозулею, — смутнішаючи, каже Миколка й дивиться понад русявою головою дівчинки в небеса. — Ти не чула зозулі?

— Зозулі? — приглядається пильніше до нього. — Коли?

— Та сьогодні.

— Сьогодні не чула.

— А вчора?

— І вчора не чула. Чула позавчора.

— Де? — жвавішає Миколка.

— А отам, — і вона веде правою рукою, показуючи понад городами та понад садками. — Біля Оврамової хати, на липі.

Зачарований рухом її руки, Миколка вглядається туди, прислухаючись. Тихо — й раптом півень сурмить неподалік, аж хлопець здригається.

— А нащо тобі зозуля? — питає дівчинка. — Хіба ти не чув зозулі, не знаєш, як вона кукає?

— Та чув, — нітиться¹ Миколка.

— А ти часом не переселенський?

— Переселенський.

— A-о, тоді все ясно.

— Що ясно? — бурмоситься він.

— Переселенський.

— А як переселенський, то що?

— Переселенський, того й за зозулею бігаєш.

У Миколки звідкись береться лють — і на цю зеленооку дівчинку, яка стоїть над копанкою, де плавають качур та качка, і ще на щось, і ще на щось!

— А ти знаєш, чого я бігаю за зозулею? — кричить він.

— Знаю.

— Чого?

— Бо ти переселенський! — сміється дівчинка, блискаючи щербатими зубами.

— Та я... Та в мене...

Миколці хочеться багато сказати за всі їхні кривди, а найперше — за хвору бабу Оришку, якій сьогодні зозуля так мало накувала літ, лише раз кукнула. Та десь пропали всі слова, лише від гніву стискаються кулаки. Він ладен кинутися на кривдницю, та дівчинка вмить зривається з місця — і вже вона біжить через город, і вже коло хати, і вже ховається в сінях.

Миколка міцно заплющує очі, аби не бризнули сльози. Його в цьому чужому селі, куди вони переселилися, ще ніхто не ображав так, як ця... жаба зелена. Авжеж, вона — жаба зелена, бо в неї зелені очі. Жаба зелена, жаба зелена!

Вмить перед зором постає нужденна баба Оришка — й він знову біжить шукати зозулю, щоб почути її спів.

Голуби літають, але нащо йому голуби?

Ген сорока полетіла, але нащо йому сорока?

А це що за пташки в яру на кущах калини? Миколка завмирає, приглядається: та це ж дрозди-омелюхи! І, чомусь розсердившись на дроздів-омелюхів, бере дрючок, жбурляє в яр — і дрозди-омелюхи зриваються з кущів калини.

А в душі ворушиться жаль: чом ото не запитав у тієї жаби зеленої, де саме стоїть Оврамова хата, біля якої на липі позавчора бачила зозулю. Авжеж, зозуля з позавчорашнього дня не сидить на дереві, поспівала — й полетіла, та все ж таки...

Миколка біжить понад глибоким яром, який оперізує село на околиці. Самі тільки горобці літають і цвірінькають. Цікаво, про що вони цвірінькають цілий день? Мабуть, нема про що їм говорити, давно вже про все перебалакали, а вони лящать і лящать, лящать і лящать — ну чисто як язикаті дівчиська.

Як ота жаба зелена біля копанки!

Прислухається — не чути зозулі.

А може, спуститися в яр?

Звивистою стежкою поміж кущів шипшини та блекоти він усе глибше й глибше спускається в яр, наче на дно зеленого озера, й тут, на дні зеленого озера, над яким далеко-далеко перевернувся дзвін синього неба, він сторожко завмирає.