Зозуля

Євген Гуцало

Сторожко завмирає, пильно дивлячись на стару грушу.

На груші сидить зозуля.

Спершу Миколка вагається, чи то справді зозуля... Горло у пташки та груди — сірі. На темно—бурих крилах видніють білі плями. На білому череві поперечні смуги... Ні, таки зозуля!

І, боячись сполохати зозулю, Миколка намагається не дихати. Либонь, він би зараз крізь землю провалився, аби тільки не злякати пташку, аби вона тільки не полетіла. Та й щоб здаватися меншим і не таким помітним для зозулі, Миколка підгинає-підгинає ноги в колінах, аж поки сідає на траву.

Й навіть голову втягує в плечі.

Чому ж зозуля мовчить, чому?

Ось ледь-ледь хитається на гіллі, ніби розправить крила — й полетить, але вона знов завмирає й нікуди не летить, лише озирає яр з вершечка старої груші.

«Заспівай, зозулько, чуєш! — подумки просить Миколка, й так йому хочеться, щоб зозуля почула його німе благання, щоб заспівала. — Я ж не для себе прошу, а для баби Оришки, бо мені її дуже жаль, ой, жаль. Може, й тобі, зозуле, жаль моєї баби Оришки, то заспівай, а я лічитиму твоє кукання, твоє віщування. Ну ж, озвися, не пошкодуй для неї віку-здоров’я, а я полічу її роки, бо вже давно навчився лічити, хоч і не ходжу до школи».

Зозуля, мовчить, як і мовчала.

А що коли ось зараз ця зозуля полетить, так і не озвавшись? Він так довго шукав її, а вона...

Від цієї думки холодок проймає душу. Там, у своєму рідному селі, на батьківщині, Миколці не раз доводилось навесні чути, як зозулі перемовляються поміж собою. Спершу одна поспіває вволю в лугах, а потім їй у відповідь озивається друга зозуля, й теж кукає вволю, поки наспівається. Цікаво, чи їхні зозулі й досі там щебечуть у селі та за селом, чи також полетіли в безвість і також стали переселенцями?..

Несподівано йому спадає на думку — озватися до цієї безголосої зозулі на груші. Озватися до неї не своїм людським голосом, а начеб зозулиним! І Миколка, глибоко передихнувши, ледь чутно каже:

— Ку-ку...

Зовсім-зовсім тихо, так що його «ку-ку» гасне на губах, і зозуля, звісно, не чує. Тоді він зважується голосніше:

— Ку-ку.

Але знову надто тихо, знову зозуля не чує, сидить собі на груші, не озивається.

— Ку-ку!

Мабуть, зозуля нарешті чує, бо крутить головою із зігнутим носом, наче вишукує в яру його, Миколку, й хлопець завмирає в радісному передчутті: ось-ось вона відгукнеться, почне кукати, віщуючи недужій бабі Оришці довгий вік і здоров’я.

Та зозуля раптом зривається й летить.

Це так несподівано, що хлопець спершу не вірить. Де в зозулі подівся голос? Невже не могла хоч раз, хоч два кукнути? Невже не чула, як Миколка просив її? Не для себе просив, уже якось він переб’ється без зозулиного віщування, а просив для немічної баби Оришки.

Він простежує за польотом зозулі, яка зникає ген-ген у яру поміж дерев. Так довго шукав, а вона... Чи не податися слідом за нею?

В неясній надії Миколка чекає, що зозуля таки озветься звідти, здалеку, та хоч скільки чекає, але голосу її не чути.

Й тоді він починає гніватись.

— Я знаю, яка ти зозуля! — каже вголос. — Я знаю, куди ти полетіла. Ти полетіла шукати чуже гніздо, аби в чуже гніздо підкласти свої яйця. Бо ти паразитка, бо ти сама не хочеш висиджувати своїх пташенят. Паразитка, паразитка! А я тебе ще просив заспівати, а ти... а ти...

Миколку душать сльози, й він знову міцно заплющується, тре кулаками очі.

Сонце вже ополудні, а він так і не почув співу зозулі, щоб принести бабі Оришці радісну звістку про обіцяні їй довгі роки життя.

Уже б пора й до хати вертатись, але ноги чомусь не несуть. Може, таки ще вдасться почути? І він у марних сподіваннях прислухається — до садків, до лугу, до неба. І вже дорікає собі: не слід було озиватись до зозулі на старій груші, слід було чекати й чекати.

І — промінець надії у грудях: він іще спитає в пащекуватої зеленої жаби за оту зозулю, яку вона позавчора чула біля Оврамової хати, на липі. Де та Оврамова хата, де?

Миколка йде з похнюпленою головою, ось і їхні переселенські будиночки з червоної цегли. Спинившись за кущем черемхи, поглядає на свої вікна. Чи не видніє в шибці баби Оришчине лице? Ні, не видніє, порожні шибки.

Що він їй скаже, ну що, як утішить?

І, відчайдушно передихнувши, він зважується. Приклавши дудочкою долоні до губів, каже стиха:

— Ку-ку...

Ні, це зовсім тихо, баба Оришка в хаті не почує. І, вдихаючи гіркий запах черемхи, озивається голосніше:

— Ку-ку...

Ну ж зовсім так, як зозуля: з придихом, густий горловий звук.

— Ку-ку, ку-ку!

Чує чи не чує баба Оришка? Мабуть, чує, бо хоч на здоров’я скаржиться, але ж слух у неї добрий. Та й хіба не почула сьогодні зозулю, що кувала на дворі?

— Ку-ку, ку-ку, ку-ку!

Живіть, бабо Оришко, довго-предовго, живіть до ста років і ще за сто років, і хай живуть з вами всі казки, які ви ще маєте розказати, і всі пісні, які ви ще маєте проспівати.

— Ку-ку, ку-ку, ку-ку, ку-ку!..