Пісня про Варвару Сухораду

Євген Гуцало

Варвара Сухорада живе на сільській околиці, за байраком...

Сонце її життя не те що звернуло з полудня, а затрималось у полудні так довго, як воно затримується в небі спекотної літньої днини. У стані дебела, як оті верби, що, здається, споконвічно ростуть у нас по лугах; плечі вигнуті коромислом, яке аж видзвонює від двох відер криничної води; груди випинаються із-під кофтини, мовби там сховано гарбузи завбільшки з дитячу голову. «Народитися б їй не бабою, а Жаботинським або Василем Алексєєвим», — було казано про Варвару Сухораду. Казано крадькома, з усмішечкою, так, щоб слова, сохрани господь, до жінки не дійшли.

Постать примітна, та, мабуть, найпримітніше в неї обличчя. Кругле, як місяць уповні, воно, здається, і світить не менш яскраво, шлючи довкола рум’яно-біле світло здорових, налитих кров’ю та молоком, щік. Очі її карі начебто назавжди позбавлені втомливості, сонливості, байдужості, — вони щохвилини нагадують два кратери, які ось-ось здатні вибухнути, вивергаючи розпечену лаву, гарячий попіл, важенні брили каміння... Вуста її — дві притихлі, корінцюваті блискавки на грозовому тлі — неспогаданої миті, здається, здригнуться, спалахнуть, дихнувши непримиренною погрозою.

— Такою вродилась, — каже Варвара про себе, — то вже не переінакшусь.

Коли, трапляється, й заспіває в жіночому гурті, то з-поміж усіх голосів, які шовковою лагідною зливою ллються, її голос найчутніший; гуркоче з грудей, мовби потік стрімкий із гори, забиваючи шум дрібненьких струмків, усі плюскоти, сплески.

В хаті своїй порядкує сама, вміло впорується з будь-якою чоловічою роботою. Тре було збити коритчатко для свині — збила таке міцне, що тупориле паця, коли голодне, так підкидає тим коритчатком у сажі, наче м’ячем грається футбольним. Треба Варварі викопати яму на картоплю чи буряки — не кличе нікого, сама бере заступа в руки й орудує заступом завзято, мовби чорт із різкою біля грішників. Знається з молотком, із сокирою, не боїться заліза, щось принести на плечах — сама звалить і принесе; щось наточити, поклепати — наточить, поклепає. З якою дрібною латкою на черевику чи чоботі не біжить до шевця, а сама латає, стулює.

В кожному селі є найпримітніші люди, до яких приглядаються, про яких говорять, чиє слово переказують, чиї вчинки завжди на видноті. І поїдеш ти з цього села в чужий край, опинишся в іншому людському гурті, а вони не зникнуть із твоєї пам’яті, зостануться в яскравих подробицях свого буття, рідні писатимуть тобі з дому, що з дядьком таким-то приключилось така оказія, а з тіткою такою-то сталось те-то...

Без Варвари Сухоради не можу уявити собі Закриниччя, бо під час кожного мого наїзду бачив її, чув про неї, і саме Закриниччя в моїй уяві прибрало рис її обличчя, поводження, вдачі...

Бачу, як Варвара Сухорада йде на базар...

Усе її життя минало в роботі. Мабуть, народилась вона не заради цього прекрасного світу, щоб намилуватись ним, а задля роботи, щоб погамувати свою спрагу діяння. Клопоталась у хаті — шмарувала, мастила, прала, мела, мила, варила, шила, латала, пекла, смажила, колотила, дерла, вишивала, шила, колола, різала. Поралась на обійсті, у хліві, в погребі. Город біля хати був для молодиці за рідну матір — копала землю, засаджувала, горбилась біля кожної рослинки, воювала з бур’янами, вміла заглянути в душу соняшнику, цибулині, часнику, квасолі, знала в обличчя кожний усміхнений гарбузовий цвіт, розмовляла з маківками, говорила з буряками, — і все тямило її мову, все відповідало їй порозумінням. Любила погріб, викопаний у сінях, любила зносити вниз по дерев’яній драбині картоплю, моркву, любила, коли там стояла діжечка квашеної капусти, діжечка яблук, діжечка огірків, коли взимку там пахло глухим підземним інеєм та мишами.

Вперто бачиться, як Варвара Сухорада йде на базар!..

Хоча, як уже мовилось, усе її життя минало в роботі і, здається, заради неї жінка й народилась на світ, а не заради самого світу. Сухорада не вийшла заміж, бо парубка, який міг би стати їй чоловіком, убило на війні. І всіх інших, за кого вона могла б віддатись, теж убило. Вдівці чи каліки, які могли б посвататись до неї, теж обминули Варварину долю десь стороною, і вона, зоставшися самотньою, в своєму єстві немов сумістила жінку й чоловіка. І колгосп повоєнних і недавніх часів тримався на її плечах, силою її рук. Чи Варвара не орала, мало не сама впрягаючись у плуг, помагаючи сухоребрим, коростявим коненятам, що й без плуга ледве переставляли ноги? Чи не збирала просо, ячмінь, гречку, горох? Чи не пересівала зерно вранці, вдень, увечері, всю ніч до лагідного літнього досвітку, щоб потім звалитись на купу теплої пшениці й заснути — з остюками на бровах, на щоках, у косах? Чи студеної дощової осені, на вітрі, на дощі, а то й у білу метелицю, не копала буряки, не чистила, не складала в кагати або не вантажила на машини, що руки їй дерев’яніли, лице дубіло, а губи змерзались так, що й слова не могли мовити? Не обходилось без неї на свинарнику, де доводилось бабратись у багні разом зі свиньми, не здобувались без неї трудові успіхи на корівнику, де чистила гній, підкладала корми в ясла, доїла, приймала телят, зі сльозами на очах вибраковувала старих чи недужих корів. Любила Варвара Сухорада в жнива возити мішки з зерном на елеватор у район, любила дивитись, як хутко біжать машини з золотом нового врожаю, як мають червоні транспаранти-обіцянки...