Пісня про Варвару Сухораду

Євген Гуцало

Але чому мені бачиться, чому перед зором незгладимо стоїть картина, як Варвара Сухорада йде на базар? Що б, здавалось, цікавого чи примітного в тому, що сільська молодиця зладнала клумак і з тим клумаком подалась у область, в район, а то й у сусіднє село Старий Животів? Чи мало жінок щонеділі так збираються, чи мало їх рушає у свої нехитрі базарні мандри, — хіба за кожну розкажеш, хіба за кожну вислухаєш? Авжеж, багато їх збиралось і збирається, авжеж, за кожною не встежиш, та тільки чому так гарно, так мальовничо, так виразно бачиться, як Варвара Сухорада йде на базар?!

На спині мішок, на грудях корзина, зв’язані між собою старою хусткою, щоб вага не так різала в плече. А в мішку там у неї чи насіння, чи яблука, чи цибуля, а в корзині — петрушка, кріп, яйця, трохи хрону, бо й цього зілля вистачає на городі, а також квасолька, мак, вишневе та смородинове листя для різних осінніх квашень та солінь та всякий інший дрібний надібок. Та всякий інший надібок, який Варвара почала збирати заздалегідь, зв’язувала в пучки, зсипала в торбинки, складала у вузлики, й тепер, зібрані докупи, вони гріють їй душу своїм розмаїтим теплом, лежать не так на грудях та на спині, як у найщирішому куточку її великого, її життєлюбного серця.

Голова її пов’язана хусткою, по берегах якої цвітуть червоні квітки, і тверді її очі зараз схожі теж на дві барвисті квітки, розжохані від своєї сили й краси. Смаглявий лоб випромінює рішучість, щоки світяться, міцні губи такі виразні, такі владні на обличчі, ніби їм дано виголошувати найсправедливіші істини, виражати найчистіші почуття. І йде Варвара Сухорада не горблячись, хоч ноша її й трудна, а прямо, не схиляючи могутньої голови.

І село в такий ранок, у такий день неодмінно проводжає її поглядами. Проводжає поглядами з обійсть, із городів, із вулиць, і Варвара наче переходить із погляду в погляд, із карого в синій, із синього в зелений, із зеленого в блакитний, і всі знають, що подалась вона на базар, і не можуть чи усміхнутись услід, чи тямущо погойдати головою, чи подумати щось принагідне. Бо Варвара Сухорада нарешті зібралась на базар, ось вона простує через Закриниччя. Йдуть інші баби чи молодиці, теж несуть свій товар продавати, але на них не звертають уваги, дивляться на Варвару Сухораду, проводжають її очима.

А в Старому Животові вже людно, гамірно, завізно цієї пори, й народ сотається, шнуркується по вулицях, риплять колеса, гудуть грузовики, реве худібчина, кувікають поросята в мішечках, кудкудакають зв'язані попід крила кури, пахне потривоженою курявою, придорожнім полином, сонце в небі блищить начищеним тазом, голуби пролітають угорі жмутками барвистої радості, — і чим ближче до базару, тим щасливішою почувається Варвара Сухорада, наче вступила у видиму ріку видимої радості, і її хвилі омивають жінці груди, щоки, лоскочуть очі та губи. Ось уже й базар, молодиця роззирається по боках і, шукаючи вільне місце на рундуці, вітається зі знайомими. А знайомих у неї трапляється в цей день багато — із Животова Нового та Старого, і з Човновиці, і з Дзвенячого, і з інших довколишних сіл, і люди впізнають Варвару Сухораду з радістю, бо, видно, не забули жінку від останнього базарування, сподівалися здибатись — і таки здибались.

Молодиця розкладає свій товар на рундуці і, висока, плечиста, круглоголова, володарює над ним із такою впевненою гордістю, із такою непохитною гідністю, що на неї любо-дорого дивитись. Метким, вивіреним оком окидає товар своїх сусідок, винесений на продаж, одразу помічає серед них простих колгоспниць, яких сюди привів не гендль, а потреба, помічає перекупок та спекулянток (до одних та других ставиться зневажливо, гидливо) і, прямо зорячи на покупців, наче на своїх спільників по чомусь доброму, починає ламким голосом:

— Яблука-циганки... груші-дзвінки... сливи-кобильохи... смачні сливи-кобильохи...

Слова лунають соковито, кожне з них світиться так, як здатне при сонці, вологе після дощу, світитись яблуко-циганка, кожне з них трепетно ніжне, як груша-дзвінок, і, здається, навіть синенький димок-туманець можна на них угледіти, мов на сливах-кобильохах.

Варвара Сухорада лущить стручки квасолі, лущить просто в гранчасту склянку, пальці її вправно перебирають зерна, мовби гудзики гармонії, а з грудей лине закличне:

— Квасоля турецька, краща за грецьку і за німецьку, славна та чиста, смачна та цукриста!

Голос її вільним птахом зринає над рундуком, голос її розпростав пружні крила, подолавши всі інші — невиразні, бляклі, й тепер панує над ними, як павич над горобцями. До її голосу починають прислухатись, і вже покупці підходять, розглядають товар, уже в молодиці куплено на почин пучечок кропу та стебельце петрушки, вже вона продала десяток яблук і, тереблячи квасолю, чортом дивиться на строкату юрбу і добуває із грудей не голос, а разок переливів, разок намистинок-звуків, кожен із яких осібний, виразний, відмінний:

— Хрін пекучий та злючий, хто поласує — не пошкодує, вмиється сльозою, а втреться рукою.

І коли проказує, то у виразі обличчя є щось таке дивне, таємниче, немов про той хрін, накопаний на своєму городі, знає Варвара Сухорада силу-силенну, проте зараз не зізнається привселюдно, а хочете довідатись — купуйте хрін, тоді самі взнаєте, вмившися сльозою і втершись рукою.

— Купуйте картоплю... піскова картопля, — припрошують біля неї жінки благально, несміливо, не вміючи набиватися зі своїм товаром. — Купите — не пошкодуєте, картопля з пісочку.

Їхні голоси-прохання пурхають сірими горобцями, скубуться поміж собою, кволо спадають додолу, в сміття, пилюгу, а голос Варвари Сухоради турманом радісним зринає вгору над ними:

— Яєчка з-під курочки рябенької, на одне крило золотенької, а на друге срібненької!..

— За картоплю не полаєте, ага, така навариста, з пісочку, і прошу ж недорого... Ось одна дама взяла минулої неділі, а ниньки вже здоровкається, знов узяла цілу авоську...

Базар у Старому Животові саме вповні, саме набрав на силі юрби людської, на гаморі, на завзятті. Базар гомонить різноязико, телесується, торгується, свариться, сперечаеться. Пригляньтесь лишень до його розмаїтого обличчя, на якому вправними мазками намальовано грубий чи тонкий усміх, приховану втіху чи відверту радість, на якому видно і злість, і доброту, сердечність і хитрість, розраховану підступність і святу наївність. Прислухайтесь, як дехто з жінок, торгуючи півня чи курку, виспівує тій курці чи півневі таку хвалу, якої ці домашні птиці ніколи самі собі не могли наспівати. Прислухайтесь, як ота метка, татаркувата жіночка розказує про вінок цибулі, що, почеплений на шию, звисає золотою биндою мало не до землі, наче жіночка татаркувата вбралась на весілля й тепер сама собою в такому уборі хоче натішитись і, звісно, хай базар намилується нею. Прислухайтесь, як неподалік, розклавши на соломі глечики, миски, полумиски, макітри, горщики, риночки, двоє (він — рудовусий, рудолиций і рудобровий, та вона — сухенька, тоненька, мовби дудочка, вирізана з ліщини) по черзі розказують про свій товар, і коли хтось бере в руки макітру чи горщика, щоб дати щигля, щоб прислухатись до звуку-передзвону, то чоловік із жінкою затихають, в четверо очей дивляться на покупця та свій товар у його руках, у четверо вух прислухаються до того тонесенького передзвону-переспіву... Пече сонце, душно, парко, й коли з полів долинає повів вітерцю, приносячи пахощі стерні, конюшини, полину, безмежної волі вільної, весь базар, здається, на невловну мить наче затихає, щоб передихнути, щоб одсвіжити свою спраглу, буйну душу, а потім знову котить потужний гамір. І той гамір б’ється, як вода в лотоки, пошумлює, мов колесо, пущене з горбочка...

А де ж Варвара Сухорада, чи не розтанула безслідно в цьому бурхливому буйновиську, чи не потонув її голос на самому дні, притоптаний та прибитий багатьма іншими голосами? Чи не чутно його, як буває не чутно голубиного туркоту за щебетом горобиної хмари?

Ось вона стоїть серед інших так, як стоїть на вгороді найвищий та найвродливіший сонях, володарюючи над рослинним царством із тією внутрішньою, природною переконаністю у своїй вищості, як легко, тихо підкорює. Обличчя Варвари Сухоради ще не одцвіло всіма своїми пристрастями, їхні барви ще соковиті, насичені, зараз ще важко сказати, що вони згаснуть, зоставивши на щоках, на устах та в зіницях лише попілець утоми. І голос її, моложавий та лункий, іще не покльований іншими голосами, ще пружно злітає, іноді граючи таким бринінням, що солодко здригнеться твоя свідомість: звідки така краса, така глибина в тому переливі?

— Є і мак, і пастернак, і квасоля, і бараболя, щоб їла гарна дівочка в петрівочку... Щоб наїдалась бараболею не сама, а з Миколою... а як не з Іваном, то з сусідським Степаном...

Жінки, що торгують поряд, прислухаються до Варвари Сухоради, прислухаються чи не всі базарувальники, що трапляються тут, бо в голосі її, у казаннях її чується така зваба, якій не можна не скоритись. І вже товар у неї майже весь розібраний, зостався сякий-такий дріб’язок. Можна було б зібрати в корзину й вирушати вчасно додому, але молодиця й не думає йти. І не тому, що, може, тремтить за копійкою, хоче ще якусь латану виторгувати, — просто вона хоче продати, раз уже принесла, щоб дісталось комусь, щоб спожите було. А ще їй шкода розлучатися з базаром, бо так давно не приходила сюди, так довго збиралась. І поки ще юрба тирлується, штовхається, гомонить, пащекує, поки стоїть колотнеча, сміх, сварка, поки хтось просить більше, а дають менше, поки ще молодиці не спродали часник, сир, помідори, перець, чорнобривці, качок, сметану, свинину й телятину, сливи-угорки та сливи-венгерки (в кожної тітки «свій» сорт), поки гудуть моторами автомобілі, подзвонюють миски та полумиски під залізними щиглями, поки переповідаються свіжі плітки (а плітки, як відомо, це своєрідна інтерпретація, котра поширена в науковому, літературному та жіночому світах), поки звершується вся ця вистава, що називається базаром, звершується за неписаним сценарієм, і кожен тут грає свою неповторну роль, щомиті імпровізуючи, виявляючи дар, який посланий йому богом, — доти Варвара Сухорада не хоче йти звідси, доти й сама хоче грати свою роль у цій виставі, тішачися сама своїм даром і щедро тішачи весь загал.