Пісня про Варвару Сухораду

Євген Гуцало

— Цибуля конозиста, часничок занозистий — як станеш їсти, то не знайдеш, де сісти!

— Картопелька з піску, — сокорять поряд, — картопля-елла, не гріх і забожитись.

— Кріпець-молодець, як нюхнеш, то й дихнеш, а ось і петрушка до борщу та юшки!

Проштовхувався поміж базарувальників свій же таки, закриниччанський, Федір Кваша, вже чоловік на пенсії, та з біса здоровий, мордатий і завжди похмурий, мовби йому ніколи в очах не розвиднялось. Мав трьох дорослих синів, кожен уже жив своєю сім’єю та своєю хатою, кожен був схожий на Квашу-батька, який тією схожістю пишався, мабуть, і вночі, коли спав. Так ось, зараз Федір проштовхувався в Старому Животові поміж базарувальників і спершу зачув, а потім уже й забачив серед люду свою ж таки, закриниччанську, Варвару Сухораду, а перед нею на рундуці городини на ламаний гріш не набереш. Не набереш на ламаний гріш, а вона ж виспівує біля неї, наче по телевізору, і вихваляє якусь пучку трави, наче маму рідну. Постояв, похмурий, подивився осудливо своїми лихими та пукатими буркалами і мовив докірливо:

— Й ото охота займатися спекуляцією? За якусь бур’янину правиш, наче за бика!

Й пішов своєю дорогою, плечима здвигуючи так, мовби по воді пливучи.

— ...петрушка до борщу та юшки, — знову проспівала Варвара Сухорада, та вже не так заносисто, бо голос її зранився на одне крило, опустився нижче, мало не загубившися серед інших. І вмовкла. Вуста, котрі ще недавно так натхненно з вишневої квітки усміху народжували той голос, пригасли, очі почали наколющуватись, а з них полетіли не те що погляди-оси чи погляди-бджоли, а якісь скривджені та ображені іскри. Видно, зараз у Варвариному єстві відбувались одміни, переінакшувався настрій, і ті скривджено-ображені зблиски передували осам та бджолам, що ось-ось гнівними роями мали полетіти з її очей.

— Ти ж бач... — пробубоніла Варвара Сухорада. — Ти ж бач — Кваша! Федір Кваша який!

Голос дедалі міцнів, і якщо раніше радісним голубом ширяв, то тепер розпростував крила шуліки, тепер шулікою зависав угорі, так само привертаючи увагу, тільки ж увагу не приязну та лагідну, а насторожену.

— Він мене спекулянткою обізвав! — починало котитись громом. — Та як ти смієш обзивати мене спекулянткою? Чи я крадене продаю? Чи куповане перепродую?

Полишивши своє місце за рундуком, Варвара Сухорада грізно несла свою велику постать через юрбу, яка розступалась перед нею, стрясала громом свого голосу повітря і шукала Федора Квашу. А той і стояв неподалік, у м’ясному ряду, бо вивіз сьогодні продавати свіжину, якраз кабанчика заколов. Стояв Кваша за металевими вагами, різав здоровим ножем сало при шкурці, щоб дати покуштувати комусь, і Варвара Сухорада, зупинившись навпроти і взявши руки в боки, заговорила. Заговорила так, що її голос було чути далеко, і дуже скоро довкола почав збиратись цікавий люд, охочий до всяких видовиськ.

— Він обізвав мене спекулянткою! — й кивала могутною головою на Федора Квашу. — А чи я більше правлю, ніж інші? Та чи я наживаюся з базару, га? Петрушку в колгоспі не вкрала, а на вгороді посадила, і я ту квасолю доглянула, а не в тебе взяла.

— А хіба не вештаешся по базарах? — похмуро огризнувся Кваша, тримаючи ножа в руці.

— Чия б нявчала, а твоя б мовчала! Хіба ми з тобою здибуємось тут часто? А тебе по всіх базарах знають, хіба ні? В Старому Животові кожна собака знає, і в Оратові, і в Погребищі, і в Монастирищі, і в Турбові, і у Вінниці. Бо ти як не свинину продаєш, то рибу клумками до міста преш, а риба ж крадена, хлопці твої щоночі ставлять ятері.

— Ти хлопців не обзивай!

— Хіба не з твоєї яблуні? Хіба далеко впали? Та ти ж подивись, на кого твоя жінка стала схожа! На мару стала схожа, бо ти її тим хазяйством замучив! І вже старий, куди ти гроші збираєш, у яку дорогу? Аж білет у могилу купувати не треба, туди пускають безплатно, ще й музика грає, щоб веселіше було їхати на той світ.

— Бачте, вона мої гроші лічить! — звернувся Кваша за співчуттям до базарувальників. — Та тебе всі знають у Закриниччі за скажену, у тебе в роті чорно, гадюки там.

Проте співчуття від базарувальників не бачив, бо було воно на боці Варвари Сухоради. Хтось спробував заспокоїти молодицю, відвести вбік (мовляв, порушуєш порядок у громадському місті), проте вона гнівно випручалась, гримлячи громом:

— Одступіться, може, я повиступати хочу! Чого спекулянткою обзиває, чого по собі міряє? Ти, Федоре, якби міг, то всю землю, світ білий перепродав би, а виторг у кишеню сховав. Я тебе, харцизяко, знаю!

Губи у Федора Кваші сіпались, а на лобі блищали краплі дрібного поту.

Продавав Федір Кваша свіжину не сам, а з невісткою, от невістка й порятувала свекора, повернувшись із покупками з промтоварного магазину. Залишив свекор на неї м’ясо, сало, а сам проворно геть подався, від глуму далі, від посміховиська. Та тільки Варвара Сухорада по тому не заспокоїлась, іще довго розказувала про самого Федора Квашу, його жінку, їхніх дітей, і голос її грізний гримів покарою пророка Іллі, й люди слухали, чудуючись із непримиренності, зі справедливого гніву цієї жінки, з гніву, в якому вона була прекрасна, і хотілося милуватись нею.

Зрештою, по-чоловічому здвигуючи плечима, Варвара Сухорада через цікавий натовп рушила до свого місця за рундуком, стала біля кількох пучків кропу та петрушки, стояла начебто притихлою горою, та, здається, у цій горі повільно згасав бурхливий вулкан, не прочахав жар, бо подеколи зітхала, й із рота їй наче полум’я виходило з димом, а з пекельних її очей присками прискало, підступишся ближче — й опечешся.

— Матінко моя, — зрідка з рота вилітало каміння слів, — де ж то я спекулянтка, га?.. Я тебе, Квашо, ще знайду, ще поквитаюся, тепер тобі на цьому базарі місця не буде і в селі не буде.

А базар у Старому Животові поступово стає вже не той, що зранку, вже на спаді, одцвітає пишною осінньою мальвою, поступово затихає цей великий людський вулій. Ще начебто бринить сміх, лунають балачки, чуються торги-переторги, але вже без недавнього завзяття. Стомлена від радості, від утіхи, від гарячих пристрастей, Варвара Сухорада складає до корзини свої манатки і, ступаючи ходою напрацьованої людини, йде до лотка, в якому купує, порцію морозива, далі в магазині бере булки, хліб і, сівши на лаві посеред базару, полуднає. Міцними зубами надкусює м’яку булку, далі лизькає трохи морозива, надкусює булку — й лизькає фруктове морозиво з паперового стаканчика. Їсть статечно, в рухах поважність, і люди мимоволі дивляться, як Варвара Сухорада полуднає. Як іще недавно захоплювались її майстерністю розказати про хрін, кріп, петрушку та цибулю, як іще недавно вражались її вмінням захистити від чорної обмови свою людську гідність, так тепер їх підкоряє артистизм, із яким вона їсть хліб із морозивом.

Та як би не розтягувала своє полуднання, пора йти. Пора йти, бо феєрична вистава, пойменована базаром у Старому Животові, вже закінчена, й та роль, яку судилось тут зіграти Варварі Сухораді, вже зіграна. Й молодиця йде з базару, як сходять зі сцени, на якій залишили краще, що є в душі, залишили справжні пристрасті, принісши радість собі і людям.

Неквапно йде Варвара Сухорада до автобуса чи попутної машини, а слідом за нею мовби йде отой нинішній базар, іде в своїй барвистості, гаморі, суперечках, іде в круговерті облич, рухів, і жінка ще довго все те бачить і чує, не може вивільнитись із такого брану... Сидить у машині, а в пам’яті майорять рухливим майвом одяг, кури, худоба, посуд, ягоди, усмішки, бачиться ненависний Федір Кваша, котрий посмів образити плюгавим словом...

По тому базаруванню минає тиждень, другий, минає місяць. Варвара Сухорада клопочеться в хаті, у хліві, на городі, бо все просить її рук, усе кличе її снагу. Шиє, пере, мете, копає, пече, смажить, — і краю не видно роботі. Ходить до колгоспної худоби, доїть, доглядає, а клопотів на фермі ніколи не меншає, тільки більшає, клопоти хмарою літають, мов горобці під стелею. Просять сусіди помогти викопати картоплю — йде і помагає, просять помогти хату мастити — йде і мастить, бо не звикла відмовлятись, тому й кличуть. Ось уже й зима впала білими крильми на землю, лежить великою та гарною птахою... І поволі Варвару Сухораду починає підточувати якийсь дивний неспокій, сотається і сотається їй у душу тривожними потічками. Ще спливає трохи часу, зима стоїть при силі та здоров’ї, аж крига на ставках потріскує, а неспокій погустішав, опосівши єство. Й тоді молодиця починає збиратись на базар.

На зимовий базар у Старому Животові...

Ось виходить із хати на в’їжджений білий шлях, сніг поскрипує під битими валянками, у кожушку, закутана теплою хусткою, на спині клумак із усілякою всячиною, лице ще тихе, та, певне, проростають на ньому паростки тих почуттів, які навідають жінку в Старому Животові, в очах її твердих прокльовується майбутній настрій... І, дивлячись услід, так і хочеться побажати Варварі Сухораді щасливого базарування!