Пісня про Карпа Окипняка

Євген Гуцало

Тітку Гафію Колотуху завжди кличуть готувати обіди. Ось уже піввіку, мабуть, її кличуть, і піввіку вона ходить по людях. Не минають без неї ні родини-звіздини, ні іменини. Коли проводжають хлопців до армії — біжать по Гафію, коли зустрічають по демобілізації — теж зовуть. Поминки справляють по небіжчикові, дев’ятини чи сороковини — Гафія порається в чужій хаті зі стравами, а хазяї помагають їй...

Хто ж це на обійстя звернув, чи не Карпо Окипняк? Попереду костур у витягнутій руці, а Карпо вже за костуром посувається слідком. Вишневий костур легесенько подзьобує землю, й старий Окипняк легесенько переставляє ноги, наче по льоду, наче посковзнутись боїться. О, став, на розквітлу яблуню задивився.

— Добридень, Карпе Йвановичу, — виходить Гафія на ганок.

В Окипняка в очах димком куриться, сльозою блакитнявою димиться. І він, бач, на весну зацвів, ой зацвів — ніколи ще так не біліло волосся на голові, аж прозеленню взялось, як ото білосніжне полотно береться прозеленню.

В хаті сідає на покуті, виставивши костура перед собою, наче собаку на прив’язі посадовивши, й каже:

— До тебе оце прийшов, Гафіє.

— Кажіть, Карпе Йвановичу.

— За поминки побалакати.

— За чиї?

— За чиї, як не свої.

Гафія Колотуха до всяких людей звикла, до всяких балачок призвичаїлась, то й тут би їй не треба дивуватись. А чомусь таки здивувалась і мовила з веселим докором:

— Чого ж це ви самі по собі надумали поминки справляти? Живі ще, при здоров’ї, вам топтати ряст і топтати.

Карпо Окипняк не знав недуг ніяких старечих; не скаржився на болі поперека чи грудей, завжди мав ясну голову; по лікарнях не вилежувався, в рот не брав ніяких порошків, настоїв чи помічних спецій... Та за останню зиму згас, наче весь час на нього студений вітер дмухав, вивіваючи з нього силу; всихало велике тіло, й колись дебелі руки та ноги обернулись на сухі жердини, що мало не видзвонювали від ветхості; а лице стало таке кощаве, що, здається, якби не шкіра — на окремі кісточки розпалося б.

— Уже натоптався рясту, — відказав Карпо Окипняк. — Треба місце вступати іншим.

— Та чи ви чуже місце займаєте?

— Своє займаю, але ж порожнє воно.

Говорив розсудливо, й голос йому зараз начебто не з грудей линув, а з далини далекої — чи не з безбереж прожитого минулого? «Міркує й не спіткнеться», — майнуло Гафії Колотусі. І з холодним острахом завагалась — а може, й справді чує?..

— То я за поминки побалакати... Щоб, Гафіє, прийшла обід готувати і першого дня, й на дев’ятини, й на сороковини. І як рік мине — теж прийди, не забудь...

Гафія мовчала, бо не відала, що й відповідати. Окипняк хлюпнув на жінку блакитнявим димком із ясних по-дитячому очей і поспитав:

— Прийдеш?

Одвернувшись, одказала плюсклим голосом:

— Коли Мотря ваша покличе — чом не прийти.

— Мотря покличе, а я вже загадую зараз.

— Прийду, — глухо мовила Гафія Колотуха.

— Попросити хочу... зготуй вареники з квасолею і грибами. Дві низочки грибів сушених минулорічних у коморі на бантині висять, червоноголовці, боровики. Я сам не збирав, онуки, а я вже насушив. Торік тих грибів стільки вродило, що кошами носили, а я страх як любив замолоду всякі страви з грибами. Ще моя покійна мати готувала вареники з квасолею і грибами. «Йди, — кличе, — Карпику, до вареників, поки теплі, поки самі до рота просяться». Тільки ж, дивися, цибульки не забудь кинути, посічеш і посмажиш, без цибульки і квасоля не така, і гриб не такий...

Карпо Окипняк дивився прямо перед собою, тільки, здається, не бачив ні хати, ні Гафії, — далекі птиці далекої молодості пролітали зараз у його пам’яті. Обізвався:

— Півдіжки стоїть капусти у погребі, кружками прикладена й камінням придавлена... Мотря вже й викинути хотіла, бо діжка розсохлась, розсіл витік, але я не дав Мотрі викидати, бо капусняк люблю. Значить, капусняку наготуєш, а решту, що лишиться, стушкуєш із куркою, бо моя Мотря хоч і беззуба, та колись таки любила капусту з куркою...