Пісня про Карпа Окипняка

Євген Гуцало

— Це ж і Микола Долішній прийде ховати, а він мастак попоїсти, найдужче на холодець налягає, то, Гафіє, холодцю навариш із курей, а окремо зі свинячої голови, там півголови лежить у коморі, в мішок загорнута... Микола мені криницю копав колись, а позаторік чистити приходив, бо замулилась. То що? Обв’язався мотузком, спустився у бадді й поки не вигріб увесь мул, то й не виліз на сонце...

— Петро Костюк прийде, ми з ним у трудармії були на Донбасі. Кріпили штреки, а кріплення тріщать, страшно під землею... Костюк Петро й на Донбасі не міг без холодного борщу, й тепер не може. Знаєш, як готувати холодний борщ?

— А чом ні? — хутенько засокоріла Гафія Колотуха, заворожена забарним струмочком тієї мови, що ллялась із Карпових вуст. — І напечу буряків, і сирих зварю... Вже цибулька зелена є, то зеленої цибульки наріжу, і варених яєчок, і редиску, кропу покладу...

— Вистигати поставиш у сінях, за драбиною, там і влітку прохолодно... От Петро як навідувався, то завжди за драбину зазирав, чи часом не стоїть там холодний борщ. Зазирне за драбину, а тоді вже до хати ступає.

Карпо Окипняк збирався з думками, заглядаючи своїм поглядом у минувшину, що стояла в пам’яті примарним, смутним видивом.

— А риби наловить Микола Чепіжний, я вже з ним побалакав. Ото він відразу наловить і принесе, а ви з Мотрею та з жінками почистите й зготуєте. Чепіжний рибалка славний, од нього ні лин не втече, ні карась. «Я, — каже, — вам, Карпе Ивановичу, таких коропів наловлю, що й самі прокинетесь, аби попоїсти!» Коропів насмажиш, а коли принесе карасів, то в сметані зготуй, добре хай поїдять люди, що попрощатись прийдуть... Я з Миколою теж рибалив колись, то вже минулось, куди мені... А з карасів не забудь зябра вирвати, не забудеш?

— Не забуду, — сказала Гафія Колотуха.

— Перцю додасиш, — тоном наказу мовив Карпо.

— Додам, — слухняно згодилась Гафія.

Поміркувавши, які саме страви зготувати на дев’ятини, які на сороковини, загадавши наперед, хто прийде пом’янути й кому який наїдок до вподоби, Карпо звівся. Звівшись, завмер, гадкуючи, либонь, чи не забув чогось... Був завжди хазяїном, хотів зостатись хазяїном і в останню свою хвилину, хотів усе передбачити, все довести до ладу, хотів, щоб його кончина завдала якнайменше клопоту людям, Мотрі. Завжди казав про себе з гідністю: «Я — хазяїн!» І так само інші для нього були чи хазяї, чи невмільці, чи ледарі, й до таких ставився осудливо, вони, здається, навіть заважали жити йому на цьому світі. Дуже гнівався на тих, що цурались будь-якого ремесла, не були ні плотниками, ні молотниками, ні ковалями, ні стельмахами, ні гончарями, а так — перекотиполем, і годі. Сам і сапу міг виклепати, й сокирище вистругати, й корові зуби хворі полікувати, і всяка всячина давалась до його рук, давалась легко, впевнено, а тому-то Карпо Окипняк без тіні пихи, а з законною гідністю й казав про себе: «Я — хазяїн!»

Погомонівши з Гафією Колотухою, котра в селі найкращі вгощання, найсмачніші страви готувала задля будь-якої оказії, сумної чи веселої, договорившись із жінкою за всі дрібниці, передбачивши й непередбачене, пішов Карпо Окипняк своєю дорогою.

А дорога привела до Якова Побігая, котрий робив у колгоспі чи за свинаря, чи за їздового був, чи на птахофермі товкся, та в селі знали його більше за гробаря, бо він з кількома іншими дядьками копав могили на цвинтарі. Яків саме навідався на обід, полуднав на ганку — сидів, розхристаний, у білій сорочці, а перед ним на ослоні парував борщ. Було в Якова землисте лице, погляд темних очей теж був землистий, неворушкі губи теж землисті...

— За яму прийшов побалакати, — мовив Карпо Окипняк, заглядаючи на ганок ізнадвору.

Яків сьорбнув страву, скривився — гаряча! — й прогув глухо:

— Кажіть... Для себе чи для кого?

— Для себе.

— Кажіть, — нітрохи не здивувавшись, прогув Яків Побігай.

— Аби викопав не де-небудь, а серед людей.

— Серед яких? — запитав Яків і знову сьорбнув, але на цей раз уже не опікся.

— Біля покійного діда Оксена, з правого боку.

Яків Побігай заперечливо погойдав головою.

— Біля Оксена... — повторив Карпо Окипняк.

— З правого боку не можна, там, казала, Оксенова дочка хоче, я їй обіцяв. Лягайте біля Варвари Киселихи, там сухе місце, гріб не протікатиме.

Карпо не відповів, міркуючи.

— Ми ж із Оксеном умовлялись. Ти, каже, з правого боку і ляжеш біля мене...

— Біля Оксена місця нема, — похмуро повторив сільський гробар. — Хто ж відав, чого Оксеновій дочці заманеться!

— Аби-де лежати не хочеться, того й прийшов до тебе, Якове. Я хазяїн, то біля путнього люду й лежати повинен. Ми з Оксеном що? Ми з Оксеном ще комуну вдвох починали, «Червона комашня» звалась.

— Ваше діло, — сьорбаючи борщ, озвався Яків Побігай.

А старий Карпо Окипняк говорив у світлий ганок, наче у діжку:

— Біля Варвари Киселихи не хочу, вона з моєю Мотрею не мирила.

— Ваше діло, — буркнув гробар. Був поважний, зосереджений і, полуднаючи, бачив перед собою, здається, тільки борщ у мисці й думав тільки про борщ.

— Тоді біля Махтея Нестеровича, — по хвилі озвався Карпо Окипняк.

— Це за грушею?

— За грушею.

— З того боку, де потопельницю Ганьку поховано?

— За грушею, тільки від Махтея Несторовича, а не від потопельниці.

— Який учителював у селі ще до громадянської?

— І до громадянської теж учителював, ще в церковноприходській учив мене. Різку носив, а нікого й пальцем не зачепив, так, для острашки тільки.

— Можна, — сказав гробар, сьорбаючи рідкий борщ.

— Га? — не второпав Карпо Окипняк.

— Можна й біля Махтея Нестеровича.

— Щоб місце й для Мотрі моєї зосталось.

— І для Мотрі вистачить, — похмуро пообіцяв Яків Побігай. — А коли готуватись?

— Уже скоро.

— Скоро то й скоро, — мовив гробар, який ні з чого не звик дивуватись.

Карпо Окипняк поліз до кишені й дістав гроші. Гробар, краєм ока помітивши той красномовний рух, звівся з лавки й ступив із ганку надвір. Карпо дав гроші гробареві й сказав:

— Мотря ще доплатить.

Яків Побігай похмуро взяв гроші й не поспішав до миски, тупцяючись перед гостем. Карпо, якусь хвилю повагавшись, знову поліз до кишені.

— А це хлопцям твоїм... Мотря ще доплатить від себе, не сумнівайся.

— Хіба я вас, Карпе Йвановичу, не знаю, щоб сумніватись? Авжеж, Мотря доплатить. А тільки не підведу. Викопаємо яму біля Махтея Нестеровича, раз такий ваш заповіт.

— Земля там добра?

— Пісок і глина, сухо. Спочиватимете, як на печі.

— Дивись, щоб гріб став як треба, а не боком. Бо ваші, буває, спішать, вузьку яму копають.

Задобрений платою наперед, Яків Побігай трохи розчулився і запевнив:

— Под лічну відповідальність! Хай мене грім поб’є. — І, ховаючи гроші до кишені й розчулюючись іще дужче, додав: — Потім, Карпе Йвановичу, здибаємось, то скажете, якщо зажилю якогось піввершка чи півштиха ... Будьте певні, під лічну відповідальність!

Мацаючи костуром землю, Карпо Окипняк подався геть із гробаревого подвір’я. Тепер його дорога — а вона була продумана заздалегідь до найдрібніших подробиць — прослалась до сільради. Й цю дорогу він пройшов слідом за своїм костуром упевнено й твердо.

Голова сільради був сам. Угледівши несподіваного гостя, рвучко звівся, стрімко пішов назустріч, хоча був не з молодих голів комсомольського віку, а ще з післявоєнних. І то по нинішній день головував — час збіг хутко, як весняна вода через байрак.

— Карпе Йвановичу, що привело, яким побитом, Карпе Йвановичу?..

Окипняк, слідом за костуром, пройшов до вікна й тут, біля залізного сейфа, сів на стілець. Не просто сів, а опустився повільно, як білий туман опускається на землю.

— Нема коли й посивіти, стільки клопотів, — трохи розгублений, розказував голова гостеві, про якого кілька разів писав у районній газеті як про сільського довгожителя. Як про сільського довгожителя, який схожий на віковічного дуба, що «не піддається бурям і грозам» (так було й написано чорним по білому на четвертій сторінці). — Що ж вас привело сюди, Карпе Йвановичу?..

А що старий мовчав, ніби набравши в рот води, то голова сільради став розказувати:

— Лихо з буряками. Не вправляємось шарувати, прополювати, підсаджувати, а тут іще кузьки, цей клятий довгоносик... то дітей із школи кличемо. А дітям учитись треба, в них екзамени на носі!